"Пречистий храм Спасів, прецінна світлиця і Діва; священний скарб Божої слави, днесь вводиться в дім Господній"

(Кондак празника).

    Празники на честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі посідають перше місце після празників Господських. Головне завдання Богородичних празників показати велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її почитання і наслідування. Найбільші Богородичні празники — Різдво й Успення, показують нам і перші хвилини її існування на землі, і її відхід до вічности. Одинокий празник, який висвітлює дитячі і юні літа Пресвятої Богоматері, називається Введенням в храм, що його святкуємо 21 листопада. У наших богослуженнях він має назву "Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії". Празник Вве­дення відкриває нам деякі таємниці з дитячого та дівочого життя Пречистої Діви Марії, проливає світло на її батьків, її виховання у святині та приготування до найвищої гідности: бути Матір'ю Божо­го Сина. Розглянемо цей празник, звернемо увагу на три питання: його історію, богослуження та духовне значення для нас.

    Святе Євангеліє нічого не говорить нам про подію уведення в храм. Основою цього празника, як і празника Різдва й Успення Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, передусім Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея "Про Різдво Пре­чистої Діви Марії". Звідси довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що, як у них з'явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові у храмі Єрусалима. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. І коли їй було три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька святого Йоана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як дорос­ла дівиця, не була заручена зі святим Йосифом.

    Празник Введення належить до дванадцяти великих празників. Він має один день перед- і чотири дні попразденства. Про нього маємо згадки з V ст., але треба було аж кількасот літ, доки він став загальнопоширеним на усьому Сході. З проповідей на цей день царгородських патріярхів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) з'ясовуємо, що празник Введення був встановлений у VIII ст. У Синайському Євангелії з VIII ст., яке подарував до синайського монастиря цісар Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. Цей празник є і в грецьких місяце­словах з IX століття. І з цього століття його знають і святкують усі. Синайський канонар з ІХ-Х ст. фіксує празник Введення під назвою: "Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки". Типікон Великої Царгородської Церкви (ІХ-Х ст. ), хоча не подає ані апостола, ані Євангелія на цей празник, але про 21 листопада так каже: "Собор святої Богородиці, яку батьки привели і передали у храм Господній від трьох літ". Евергетицький типікон з XI ст. має службу Введення з перед- і попразденством. Службу на цей празник уклав Григорій Нікомедійський (IX ст. ), Василій Пагаріот і Сергій Святогорець.

    На Захід празник Введення прийшов досить пізно — аж при кінці XIV століття, а в середині XV ст. поширився по всій Європі. Захід святкує празник Введення того самого дня, що й Східна Церква — 21 листопада. У середньовіччі Введення в храм було улюбленою темою в іконографії.

    Богослужба цього дня в радісних і веселих тонах оспівує подію входу в храм, прославляє гідність Божої Матері та звеличує велику жертву її батьків. Пісні й гимни цього дня дуже багаті на поетичні звороти, алегорії та алюзії. Ця глибоко догматична поезія у гарних порівняннях і символах оспівує богоматеринство, дівицтво, святість і заступництво Пречистої Діви Марії. Найчастіше славиться вона тут як Божий храм. Це алюзія до храму, в який її батьки приво­дять. Ось деякі вислови зі стихир і канона празника: "Ти храм Божий", "храм освященний", "храм, що має вмістити Сина Божо­го", "храм усіх Царя і престол", "храм живий святої слави Христа Бога нашого", "найсвятіший храм святого Бога нашого", "боговміс­тимий храм", "храм і палата", "храм, і палата, і живе небо".

    Пресвята Богородиця, входячи в храм, хоча роками молодень­ка, але була зріла духом: "Трилітня тілом, — сказано у третій пісні канона, — багатолітня духом, ширша від небес і вища понад небес­ні сили, хай прославиться піснями Богоневіста". Вона є сповненням пророцтв Старого Завіту і слава Нового Завіту: "Ти пророків пропо­відь, апостолів слава й мучеників похвала, і всіх земних обнов­лення. Діво Мати Божа. Ми Тобою примирилися. Тому празнуємо Твій у храм Господній вхід, і всі з ангелами Тобі, Пречиста, співа­ючи кличемо: радуйся. Твоїми молитвами спасаємося" (Стихира вечірні).

    Через її входження радіє храм Господній, радіють ангели й люди: "Днесь Боговмістимий храм Богородиця у храм Господній приводиться і Захарія її приймає. Днесь святая святих радується, і хор ангельський таїнственно торжествує. З ними і ми днесь празнуючи, з Гавриїлом закличмо: радуйся, благодатна. Господь з Тобою, ти маєш велику милість" (Стихира вечірні).

    З нагоди небуденного торжества на честь Богоматері і свята Церква взиває всіх вірних до участи у празничній радості: "При­йдіть, усі вірні, — співаємо на стихирах литії, — єдину непорочну звеличаймо, пророками проповідану і в храм приведену, перед віками вибрану Матір, що в останньому часі сталась Богородицею. Господи, її молитвами, подай нам Твій мир і велику милість".

    Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам насамперед про радісну жертву святих Йоакима й Анни. Вони свою, в Бога вимо­лену, донечку самі приводять до храму на службу Богові. На каноні утрені празника в восьмій пісні читаємо: "Анна колись, приводячи Пречистий Храм (Марію) у дім Божий, голосно закликала і з вірою сказала до священика: "Прийми сьогодні дитину, Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа".

    Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святий Йоаким і Анна, так і Марія є для нас гарним зразком радісної жертви і служби Богові.

    Може ще ніколи уся Христова Церква, а в тім і наша Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріялізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, які за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: "Прийми дитину, яку Бог мені дав".

    Ознакою глибокої релігійности якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його чис­ленні покликання, тобто священики, місіонери монахи й монахині. Нічого не допоможуть нам навіть найкращі святині й золоті прес­толи, коли не матимемо священиків, які в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі таїнства й голосили б Боже слово. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шептицький каже: "Зрозумійте, що народові треба до спасення ревних і святих священиків". Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан — це серце й душа Церкви.

    Де шукати розв'язок цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священицького й монашого стану — це добрий християнський дім. "Добрий родинний дім, — каже німецький кардинал М. Фавльгабер, — це перша духовна семінарія". А свята Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Статистика свідчить, що п'ятдесят відсотків духовних покликань вирішується між шостим і чотирнадцятим роком життя, це той час, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.

    Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви є дуже важливим чинником у плеканні покликань. Без духа жертви нема любови ідеалів, бо жертва це мова любови. Тому батьки повинні відразу від колиски заправляти своїх дітей до жертви й посвяти.

    Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б в родині дух жертви та ідеал духовного покликання. Зате в нас є багато батьків, що в зародку вбивають голос покли­кання у серцях своїх дітей.

    Майбутнє нашої Церкви й народу багато в чому залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам потрібні батьки, які за прикладом святого Йоакима й Анни радо благосло­вили б своїх дітей на цілопальну жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам потрібна ідейна молодь, яка за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богові, Церкві й народові. І щойно тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.

Шостого серпня наша Церква святкує празник світлого Господнього Преображення. Завдання цього празника — звеличувати славну подію Преображення з життя Ісуса Христа, яке деякі святі Отці називають другим Богоявленням. Важливість події видно з того, що її записали аж три євангелисти: Матей, Марко й Лука. Тож погляньмо на подію Преображення, на установлення празника та на дух його богослужби. 

ПОДІЯ ПРЕОБРАЖЕННЯ

Христова прилюдна діяльність закінчується. Невдовзі наступлять Його муки і смерть. Хоча апостоли вірили, що Ісус це Богом посланий Месія і ту віру прилюдно визнали устами апостола Петра, все-таки їхня віра ще не була укріплена. Христос хоче скріпити їхню віру надзвичайним актом. Тому через кілька днів після того, як предсказав їм свої страсті і смерть, Він бере із собою Петра, Якова й Йоана, виходить з ними на гору Тавор і тут на молитві привідкриває перед ними промінчик Свого божества. Святий євангелист Матей про чудесну Христову переміну каже: "І преобразився перед ними: Обличчя Його засяяло наче сонце, і одежа побіліла наче світло" (17, 2). Коло Христа явилися старозавітні пророки Мойсей і Ілля і розмовляли з Ним про Його смерть. Апостол Петро, захоплений блиском Христової слави, вигукує: "Господи, добре нам тут бути!" А втім, як при Христовому хрещенні в Йордані, так і тут почули голос з неба: "Це — мій улюблений Син, що Його я вподобав: Його слухайте" (Мт. 17, 5). Святе Євангеліє нічого не говорить про місце Христового Преображення. Зате християнська традиція з IV ст. загально приймає, що тим місцем була гора Тавор.

Чому Ісус Христос тільки трьом вищеназваним учням показав славу свого божества? На думку святого Йоана Дамаскина, Христос узяв із собою Петра, щоб той, хто прилюдно визнав Христове божество, почув підтвердження свого визнання і від Небесного Отця. Господь узяв на Тавор Якова, бо той мав бути першим єпископом Єрусалима і першим з апостолів повинен був віддати своє життя за Христа. Укінці Спаситель зробив свідком Своєї переміни й апостола Йоана, бо той був його улюбленим учнем і дівственник. Євангелист Йоан, збагнувши Христове божество на Таворі, опісля у своєму Євангелію писав: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог" (1, 1).

Усі три апостоли, свідки Христової слави на Таворі, будуть опісля свідками і Його агонії в Оливнім Городі. Як глибоко Христова переміна записалася в їхніх серцях видно з того, що вони писали про неї через багато років. Апостол Петро у другому посланні віру в Христа скріплює згадкою про Його славне Преображення, кажучи, що вони були "наочними свідками Його величі. Бо Він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли до Нього прийшов такий голос від величної слави: "Це мій Син любий, якого я вподобав". І цей голос ми чули, як сходив з неба, коли ми були з Ним на святій горі" (11, 1, 16-18). А святий євангелист Йоан із захопленням писатиме у своєму Євангелію: "І ми славу Його бачили — славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого" (1, 14). 

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА

Святкування цього празника сягає IV ст. У цей час свята Єлена, мати цісаря Костянтина Великого, збудувала храм на горі Тавор на честь Господнього Преображення. У кінці XI сторіччя хрестоносці знайшли на Таворі аж кілька церков і монастирів. Та в XIII столітті прийшли магометани і все понищили. Єрусалимський патріярх Кирило II у 1860 році на руїнах давньої церкви збудував новий храм. У 1923 році на Таворі побудовано величаву базиліку Господнього Преображення.

З VI ст. цей празник урочисто святкують у Східній Церкві під назвою Господнього Преображення. У Західній Сирії у VIII столітті він називався Празником Тавору.

Первісно празник Преображення святкували в лютому. Однак через те, що цей радісний празник звичайно випадав у час Великого посту, а це не відповідало духові посту й покути, його перенесено на шосте серпня. Чому якраз на цей день? Історик Євсевій і святий Йоан Дамаскин вважають, що Господнє Преображення відбулося за 40 днів перед Христовою смертю. Тож свята Церква, дотримуючись цієї думки, перенесла празник з лютого на 6 серпня тому, що через 40 днів, тобто 14 вересня, випадає празник Воздвиження Чесного хреста — пам'ять Христових мук і смерти.

Зі Сходу празник Преображення приходить на Захід десь у VII-VIII століттях. Тут він дуже повільно входив у практику, його святкували в різні часи і ще в XII столітті він не був загальним. Папа Каліст III у 1457 році поширив цей празник на усю Західну Церкву і наказав святкувати його 6 серпня у пам'ять перемоги над турками під Білгородом. Цю перемогу здобули 22 липня 1456 року, але вістка про неї дійшла до Риму щойно 6 серпня. Вірмени святкують Господнє Преображення у 7 неділю після Зіслання Святого Духа.

Празник Преображення належить до 12 великих празників нашої Церкви. Він має один день перед- і сім днів попразденства. Стихири й канони празника уклали святий Йоан Дамаскин і Косма Маюмський (VIII ст. ). 

Празник припадає на той час, коли дозрівають плоди. І від найдавніших часів у Східній Церкві того дня на подяку Богові буває благословення первістків земних плодів. Цей звичай християнська Церква перейняла від Старого Завіту, який приписував приносити первістки плодів до Господнього Храму. У Книзі Виходу читаємо: "Щонайкраще з первоплоду землі твоєї приноситимеш у дім Господа, Бога Твого" (23, 19). "Як увійдете в землю, — сказано в книзі Левіт, — що оце хочу вам дати, і там жатимете жниво, то принесете сніп, первоплід ваших жнив, священикові" (23, 10).

Звичай благословляти в церкві перші плоди вже приписують Апостольські правила з кінця III століття. Апостольські постанови (IV ст. ) мають молитву на освячення плодів. Помісний Синод у Картагені з 318 року у 46 правилі дає приписи про плоди, які приносили до церкви. Шостий Вселенський Собор 691 року говорить про благословення плодів винограду і пшениці. У типіках Великої Царгородської Церкви з ІХ-Х ст. й Евергетицькому з X ст. нема згадки про благословення винограду.

У Греції в серпні дозрівають виноград і пшениця. Тому був звичай, за яким на празник Господнього Преображення благословляли в церкві виноград і колоски пшениці. У нас на Русі-Україні виноград замінили яблуками й иншими плодами.

З богослужби празника випромінює духовна радість, подив Христовій величі, силі й славі та прослава Його божества.

Господнє Преображення несе всім вірним неземну радість. "Все днесь наповнилося радістю, — співаємо на утрені, — бо Христос преобразився перед учнями". А з тією радістю йде в парі великий подив для сили і слави переміненого Христа. "Перед Твоєю смертю, Господи, — каже стихира на вечірні, — в часі Твого Преображення гора стала небом і облак простягнувся наче намет, і Отець свідчив про Тебе. Там був Петро з Яковом і Йоаном, які мали бути з Тобою при Твоїм ув'язненні, щоб, бачивши Твої чуда, не побоялися Твоїх страстей". На стихословії утрені читаємо: "Ісусе, Ти перемінився на горі Тавор і світлий облак прийнявши вид намету покрив апостолів Твоєю славою. А вони, безначальний Спасе Христе Боже, впали на землю, бо не могли знести світлости недоступної слави Твого обличчя. Ти, що тоді засіяв їм своїм світлом, просвіти душі наші". 

Та головний зміст і мета празника Преображення є глибоко догматична: визнати і прославити Христове божество. На стиховні утрені передпразденства читаємо: "Прийдіть, вийдім на святу гору і вірою побачимо пресвітле Господнє Преображення. Йому вірно поклонімся і закличмо: "Ти Бог єдиний, що воплотився і обожив людський рід". "Той, Хто колись, — каже стихира на вечірні, — говорив з Мойсеєм символами на горі Синай "Я є Той, Хто є", сьогодні на Таворській горі преобразився перед учнями..., говорячи з Христом Мойсей і Ілля засвідчили, що Він є Господом живих і мертвих та що Він — Бог, який говорив колись через Закон і Пророків". На хвалитних стихирах утрені ми Його славимо: "Ти, що від віків є Бог — Слово, який одягаєшся світлом наче ризою, преобразився перед своїми учнями, та понад сонце, Ти Спасе, засіяв". У шостій пісні канону сказано: "Тебе пізнали славні апостоли як Бога на Таворі, Христе, зчудувалися і приклонили свої коліна".

Маючи перед очима славу Христового божества, свята Церква закликає своїх вірних, щоб духом вийшли на гору Тавор і були свідками Його переміни: "Прийдіть, — каже литійна стихира, — вийдім на гору Господню, у дім Бога нашого, і побачимо славу Його Преображення, славу як Єдинородного від Отця. Приймім світло від світла та піднесені духом, Тройцю Єдиносущну прославмо на віки".

Християни перших віків завжди готувалися постом і молитвою до великих празників. З цієї священної практики з часом розвинулися коротші чи довші пости. Насамперед це Великий піст перед світлим празником Господньої Пасхи. Перед празником Христового Різдва ввійшов у звичай піст Пилипівки. З особливого культу до святих верховних апостолів Петра й Павла виник піст Петрівки. А вкінці прийшов наймолодший з чотирьох річних постів — піст Успенський. Ним ми приготовляємо себе до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успення. Так ми наслідуємо пости й молитви Пречистої Діви Марії, якими вона готувалася до зустрічі Свого Божого Сина у Своєму святому Успенні. Успенський піст відомий у нас також як Богородичний, Спасо-Богородичний, чи Спасівка. Звернемо увагу на історію цього посту, тривання та його практику у перших віках християнської Руси-України.

Перші згадки про Успенський піст маємо щойно з IX століття. Як Петрівка й Пилипівка, так і цей піст увійшов у практику не дорогою церковного законодавства, а через звичай. З цієї причини у Греції було багато суперечок як щодо існування цього посту, так і щодо його приписів і тривання.

Про цей піст нічого не згадує Евергетицький устав з XI ст. ані устав царгородського Пантократорського монастиря з 1136 року. 

Подібно й Устави святого Теодора Студита і святого Атанасія Атонського ще до XIV сторіччя не говорять про Успенський піст. З давніх типіконів першу згадку про Спасівку має типікон грецького Николо-Касулянського монастиря з XII ст. в Калабрії, Італія. Тут на перше серпня є така заввага: "Царгородський патріярх Миколай І (895-925) про Чотиридесятницю Успення Пресвятої Богородиці: "Є в нас ще инший піст, званий Пресвятої Богородиці, що починається першого серпня і про який згадує Сьомий Собор у Нікеї 920 року".

Ранішу згадку про Богородичний піст знаходимо в посланні папи Миколая І (858-867) до болгар, де він пише: "Свята римська Церква має з давніх-давен звичай дотримуватися таких постів: 40 днів перед Пасхою, після П'ятдесятниці, перед Успенням Богородиці, а також перед празником Господнього Різдва". В автентичності цього послання деякі автори сумніваються.

У творі "Про три Чотиридесятниці", що його приписують антіохійському патріярхові Анастасієві Синаїтові (VI ст. ) говориться про Успенський піст як такий, що відділився від Петрівки, бо вона первісно тривала від неділі Всіх святих до празника Успення, а відтак з Петрівки був відокремлений липень.

Атонські монахи приблизно в 1085 році запитували царгородського патріярха Миколая Граматика про пости, а особливо про Успенський піст. Відповідь патріярха була така: "У серпні був перед тим піст, але його перенесено, щоб не сходився з поганським постом, що був у тому часі. Одначе і тепер ще багато людей постять у тому часі, щоб оберегти себе від недуг".

Успенський піст у візантійській державі в ХІ-ХІІ століттях почав щораз більше входити в життя. Архиєпископ Палестинської Кесарії Анастасій, що жив близько 1090 року, щоб заохотити вірних до зберігання цього посту, видає про нього окрему розвідку, у якій пише: "Піст перед Успенням Пресвятої Богородиці передали нам святі Отці й божественні патріярхи, його чесно дотримуються усі міста і країни православних, а передусім велике й щасливе місто Константинополь та Велика Церква". Укінці, автор робить висновок, що цей піст уже був у практиці ще до цісаря Лева Мудрого (886-911). Успенський піст був темою нарад Царгородського Собору 1166 року за патріярха Луки Хрисоверга (1156-1169) і цісаря Мануїла Комнена (1143-1180). Собор підтвердив практику цього посту.

У грецькій Церкві довгий час не було погоджености як щодо тривання Петрівки і Пилипівки, так і Успенського посту. Патріярх Вальсамсу († 1204) подає, що за його часів одні дотримувалися всіх трьох постів, тобто Петрівки, Спасівки і Пилипівки, і що їхня тривалість була така сама, що й сьогодні, а инші дотримувалися тільки Петрівки й Пилипівки, а про Успенський піст і чути не хотіли. Він у своїх посланнях захищає Богородичний піст і наказує його зберігати. Притім покликується на Царгородський Собор 1166 року, який цей піст не лише підтвердив, але й визначив його час — від 1 до 15 серпня. 

Успенський піст у давнину був строгіший від Петрівки й Пилипівки, але лагідніший, ніж Великий піст. У понеділок, середу й п'ятницю цього посту наказано споживати суху їжу, тобто хліб, воду й сушені овочі, а у вівторок і четвер дозволялася варена їжа, але без олії. У суботу й неділю був дозвіл на вино й оливу, а в день Господнього Преображення — і на рибу.

Львівський Синод 1891 року дає однакові приписи щодо Петрівки, Спасівки й Пилипівки, а саме: у понеділок, середу й п'ятницю Собор дозволяє набіл, а в инші чотири дні тижня їсти м'ясо. У ці чотири дні духовні особи мають перед обідом і вечерею проказувати 50 псалом, а миряни зобов'язані відмовити 5 разів "Отче наш" і 5 разів "Богородице Діво".

Як у греків, так і в нас якийсь час не було єдиної думки щодо згаданих постів. Насправді про ті пости в нас маємо вже свідчення з другої половини XI століття, але вони незрозумілі і деколи собі протирічать. Київський митрополит Георгій (1072) у своєму Білеческім Уставі каже, що за його часів були в нас всі три згадані пости. Петрівка й Пилипівка починалися в той самий час, що й сьогодні, а Успенський піст деякі скорочували. Митрополит Георгій наказує дотримуватися Богородичного посту від 1 до 15 серпня (§ 14), але про його приписи нічого не говорить. Зате у Студитському Уставі патріярха Олексія, що його в нас завів преподобний Теодосій Печерський за часів митрополита Георгія, сказано тільки про Різдвяний піст, а про Петрів і Успенський нічого. Саме тому деякі люди не лише його скорочували, але й зовсім не визнавали. Подібно й невідомі нам три автори "Учительних Слів" домонгольської доби говорять тільки про Петрівку й Пилипівку, а про Спасівку не згадують. 

Після нападу монголів нам відомі два свідчення стосовно цих трьох постів: митрополита Максима (1283-1305) і митрополита Фотія (1408-1431). Митрополит Максим у своєму "Правилі" для цілої руської Церкви подає потрібні приписи стосовно різних постів та їхніх часів. Про три пости він пише: "Ще передали нам святі Собори піст святих апостолів. І коли празник святих апостолів випаде в середу або п'ятницю, то не можна християнам їсти м'яса, а празнувати святий день і їсти рибу... Також установили піст у серпні перед Успенням святої Богородиці. Першого дня серпня, в який би день він і не випав, не їсти м'яса ані риби. У празник Пресвятої Богородиці, якщо випаде в середу або п'ятницю, не можна їсти м'яса, але задля Пресвятої Богородиці дозволяється їсти рибу... І установили піст упродовж сорока днів перед святим і великим таїнством Різдва тіла Господа нашого Ісуса Христа". Митрополит Максим не згадує про Великий піст, бо щодо нього не було сумнівів чи суперечок. "Правило" митр. Максима, розіслане по всій руській Церкві, було для всіх обов'язковим і майже ціле століття в тій справі вже не було якихось розходжень.

Митрополит Фотій у своєму посланні до всього духовенства нагадує священикам, щоб вони вчили нарід свято зберігати всі чотири пости: Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний.

Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга святого Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий. 

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ

Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Володимира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.

Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов'язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візантійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім'я Василія.

Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Володимир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. "Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім'я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав... І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом... Він навернув з блудної дороги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область" (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).

Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.

Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх княжих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму "Слові" каже: "По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів". А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй "Похвалі" на честь князя Володимира пише: "Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами".

Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життєписні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: "А блаженний князь Володимир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав". Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявляється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у "Слові" так славить його доброчинність: "Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують". А монах Яків говорить: "Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі".

Никонівський літопис свідчить, що Володимир "показав багато добрих справ, правду, довготерпіння, любов, смирення, милосердя, а до Бога і божественної віри горів духом, наче вогонь, і був дуже страшним для тих, які не вірили в Господа Ісуса".

"Усі сучасні джерела погоджуються, — каже проф. М. Чубатий, — що після хрещення Володимир зовсім змінив своє попереднє життя та перейнявся євангельськими правдами милосердя і любови до ближнього. Свої багатства обертав він не тільки на державні потреби й на будову церков, але також на допомогу бідним, хворим і вдовицям" (Історія християнства на Руси-Україні, Т. І, с. 279).

Наша Церква у богослуженні на празник святого Володимира прославляє його найкращими похвалами. Тут він величається як "другий Костянтин словом і ділом", "істинний проповідник", "корінь правовір'я", "начальник благочестя і проповідник віри", "другий Павло", "нищитель ідолів", "рівноапостольний", "світильник світлий", "преславний Христовий угодник", "ревнитель апостолам", "преблаженний Отець" і "Учитель, яким ми Христа пізнали".

На стиховні вечірні ми звертаємося до нього: "Радуйся, руська похвало, радуйся вірних правителю, радуйся божественний Володимире, наш начальнику, радуйся віри забороло, радуйся чудо чудес преславне, і для прибігаючих тихе пристановище, радуйся всесвятий каменю віри і молільнику за тих, що тебе оспівують і вірно величають".

Хоча Володимир Великий ще за свого життя мав славу хрестителя і просвітителя Руси, все-таки після смерти його ім'я довгий час не було внесене до списку святих, і він не мав свого празника. Головною причиною було те, що при його гробі не діялися чуда, які є необхідною умовою канонізації. Монах Яків у своїй Похвалі захищає Володимира: "Не дивуймося, любі, коли він не творить чудес після смерти, бо багато святих праведних не ділали чудес, а вони святі". І за святим Йоаном Золотоустим він повторює, що "святу людину можна пізнати за її справами, а не за чудесами".

Невідомий автор Похвали в честь Володимира з середини XII ст. скаржиться на своїх сучасників, бо Володимир не тільки не має празника в день своєї смерти, але навіть молитви не виголошують за нього.

Іпатіївський літопис під 1229 роком, згадуючи Володимира, називає його "Великий" і тим дає знати, що тоді його ще не почитали, як святого. Ні в одних синодиках, тобто списках святих, домонгольського періоду нема імени Володимира.

Відзначення дня смерти Володимира було встановлене десь після 1240 року, але не в Києві, а в Новгороді. Новгородський літопис під 1240 роком говорить, що 15 липня, тобто в день смерти Володимира, князь Олександр Невський здобув визначну перемогу над шведами на ріці Неві. Якщо б тоді Володимира уже почитали як святого, то літописець певно згадав би його і ту перемогу приписав би його заступництву. А тим часом він пише, що князь Олександр переміг шведів "силою святої Софії і молитвами Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, в 15 день місяця липня, в день святих Кирика і Юліти, в неділю Собору 630 святих Отців, що в Халкедоні".

І якраз з тієї нагоди, що князь Олександр Невський переміг шведів у день смерти Володимира Великого, у Новгороді 15 липня встановили його празник.

У Новгороді не могло бути мови про чуда при його гробі, тому треба вважати, що його празник установлений не як чудотворцеві, але як рівноапостольному Хрестителеві Руси. Іпатіївський літопис під 1254 роком уже називає Володимира святим. А Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам'яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.

Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Десятинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської церкви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав її до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.

Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. "Особа святого Володимира Великого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіянтами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливости. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — "сонечко ясне", батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім'я справедливости і євангельського братолюбія" (Історія християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 287).

На небосхилі святих Христової Церкви, наче зорі, сяють різні святі українського народу. Поміж ними особливим світлом святости ясніє княгиня Ольга, пам'ять якої відзначаємо 11 липня. "Повість временних літ" величає Ольгу такими словами: "Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком... Вона перша від Руси ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й по смерті вона молить Бога за Русь".

Свята Ольга це перша християнка на великокняжому престолі Києва, перша просвітителька й учителька християнської віри в Русі-Україні. Її хрещення створило широкий шлях до християнізації нашої держави. 

СВЯТА ОЛЬГА — НЕЗВИЧАЙНА ОСОБИСТІСТЬ

Свята Ольга належить до найсвітліших жіночих постатей нашої княжої держави. Вона вирізнялася світлим характером, сильною волею та надзвичайною мудрістю в управлінні нашою державою. Це жінка з великим державницьким умом. Наш літопис називає її "наймудрішою серед усіх людей".

Після смерти свого чоловіка, князя Ігоря († 945), Ольга довгі роки сильною рукою правила великою державою від імени свого малолітнього сина Святослава. "Нікому з володарів, — каже історик Наталія Полонська-Василенко, — не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару" (Історія України, Τ. І, с. 101).

Велика мудрість святої Ольги виявилася і в тому, що вона прийняла християнську віру і саме цим сильно піднесла авторитет свій і своєї держави в очах Візантії та християнських володарів Західної Європи. "Княгиня Ольга, — вважає історик Микола Чубатий, — стоїть дійсно на перехресті релігійної та культурної історії Руси-України" (Історія Християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 186).

Наша Церква у богослуженні празника величає Ольгу такими похвалами: "Наче сонце, засяяла нам твоя преславна пам'ять, Ольго богомудра, мати князів руських, Христова мізинице... Ти наша велич і похвала, Ольго богомудра, бо тобою ми визволилися від ідольського обману... Сильна наче львиця, одягнена силою Святого Духа... Чиста наставнице закону й учителько Христової віри, прийми похвалу від недостойних рабів, і молися до Бога за нас, що свято празнуємо твою пам'ять".

Були різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти християнську віру. Це передусім політичні, культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та християнськими державами Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря вони мали свою церкву святого Іллі в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи мирний договір з Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила також чесне і високо моральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і в неї з'явилося бажання стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив Ольги прийняти Христову віру каже: "Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства" (Цит. твір, с. 174).

Дата хрещення Ольги до сьогодні не розв'язана. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у Царгороді в 955-957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954-955 роках і вже як християнка була потім з великим почтом у Царгороді.

Християнська віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала в Києві церкву святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у Пскові. У 959 році вона посилала послів до німецького короля Оттона І. Західні літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпископа і священиків.

Старання Ольги навернути і свого сина Святослава на християнську віру не увінчалося успіхом. У Повісті временних літ читаємо: "Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала його потреби охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх ушей... Ольга часто говорила: "Я, мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися". Він же не звертав уваги на те, кажучи: "Як я можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього сміятися". Вона ж говорила до нього: "Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме". Він же не послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина Святослава говорячи: "Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог". І не кажучи, молилася за свого сина кожної ночі й кожного дня, виховуючи сина до його мужеськости та росту". Хоча не вдалося Ользі навернути сина, але все-таки її вплив на нього був великий. "Одне Ольга осягнула, — завважує історик М. Чубатий, — а саме, що її син Святослав був толерантний до християн і лояльний до неї, як до своєї матері. Крім розходжень у вірі в инших справах до самої смерти був він добрим та відданим сином. Ольга ж справу його навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю" (Цит. твір, с. 182).

Немає сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову віру, однак, з огляду на тодішні політичні обставини в державі, вона не наважилась приступити до загального хрещення своїх підданих. Це зробив її внук святий Володимир Великий.

Про християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни. Померла вона у глибокій старості 969 року, маючи близько 75 років.

Святий Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої Десятинної церкви за київського митрополита Леонтія (992-1008). Монах Яків пише, що в труні було віконце, через яке можна було побачити нетлінне тіло Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII ст. За наказом московського Святішого Синоду їх переховали, але місце нікому не відоме.

Після смерти княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують про святкування пам'яті святої Ольги, хоч обидва говорять, що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було нетлінне.

Культ святої Ольги і празнування дня її смерти існували в нашій Церкві ще до приходу монголів. Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім'я було поміщено у список святих приблизно XII ст. Про святкування пам'яті Ольги ще в домонгольській добі довідуємося з трьох збережених списків сербського Прологу з XIII-XIV століття. Ті списки переписано з болгарського тексту, який відписали з руського оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської области, що їх празники були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який закінчується словами: "Ольго, не переставай молити Бога за тих, що почитають день твого упокоєння". Згаданий сербський Пролог подає день смерти Ольги 11 липня.

Не можна з певністю сказати, чи окрема служба на честь святої Ольги вже була в домонгольській добі, бо до нас з того часу нічого не дійшло. Теперішня служба її празника походить з середини XV ст.

Московський цар Іван Васильович у 1557 році вислав до царгородського патріярха Йоасафа пом'яник руських великих і удільних князів. У ньому немає імени Ольги серед імен князів і княгинь, яких поминали на молебнях як святих, але воно засвідчене серед імен тих, яких треба було поминати на панахидах.

Постать святої Ольги, як володарки, кількома словами влучно окреслює історик Наталія Полонська-Василенко. "Підсумовуючи відомості про Ольгу, — каже вона, — треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу". Влучно охарактеризував її М. Грушевський: "Держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала її ослабнути ні розвалитися". Вона наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави називати її "світанком перед сонцем", а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була "наймудрішою серед чоловіків" (Цит твір., с. 105).

Святим апостолам завдячуємо скарб Христової віри. Вони передали нам Христову науку, від них маємо святе Євангеліє й апостольські листи, вони поклали тривку основу під Христову Церкву.

Про велике значення святих апостолів для нас говорить слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. "Апостоли в повному значенні того слова, — каже він, — є нашими батьками по вірі. Через їх руки Бог дав людству й кожному народові у християнській Церкві все, що належить до Божої апостольської традиції. У своєму аскетичному житті, як і в проповіді, не можемо, отже, забувати, що все маємо з їхніх рук. Їх апостольським трудам і їх молитвам завдячуємо все, що маємо... На перше місце висувається святий апостол Павло, який у своїх Посланнях дав Церкві таке рясне Боже Об'явлення й такі рясні Божі науки... Круг церковного року висуває на перше місце апостола Петра, призначуючи йому два дні в році — Поклін його кайданам 16 січня і 29 червня" (Про Почитання святих, 1941).

Східна Церква з великою урочистістю святкує 29 червня празник, який в наших богослужбових книгах має таку назву: "Святих славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра й Павла". Обидва ці апостоли визначні своїм характером, своєю ревною апостольською працею та своїм великим культом у святій Церкві. 

СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПЕТРО

Ісус Христос, маючи великі плани щодо особи святого Петра, на початку покликання апостола змінює його ім'я Симон на символічне Петро-Кифа, що означає скала, бо той повинен бути скалою, що двигатиме основу Церкви. Святий Петро має близькі стосунки з Христом в часі діяльности останнього. Він свідок Христового прославлення на Таворі, від імени всіх апостолів визнає Христове божество, разом із святим Йоаном готує пасху для Христа. Він є свідком Христового конання в Оливному Городі. Христос платить податок до храму за себе і за Петра.

Після Господнього вознесення святий Петро стає головою апостолів і першої християнської громади в Єрусалимі. Під його проводом відбувається вибір нового апостола на місце Юди. Він скликає до Єрусалима перший собор Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий називає Петра "первородною вівцею із стада доброго Пастиря".

Любов Христа Господа — це головний мотив його апостольської діяльности, трудів і жертви. Та любов вкінці завела його на муки і смерть за свого улюбленого Вчителя. Існує передання, що Петро вважав себе негідним умирати на хресті, як Христос, тому просив, щоб його розіп'яли стрімголов. Цю традицію підтверджує єпископ Євсевій († κ. 340) у своїй Історії Церкви та святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник святих апостолів Петра й Павла, де каже: "Радуйся, Петре, що вмер на хресному дереві розп'ятий стрімголов". Святий Петро загинув у Римі за цісаря Нерона (54-68) між 64 і 67 роками після Христа. Святий Йоан Золотоустий, ідучи за традицією, подає 29 червня як день його смерти. 

СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПАВЛО

Павло не належав до числа дванадцяти апостолів, але за свою повну посвяти апостольську працю, надлюдські жертви й муки у Христовій службі, отримав титул верховного апостола, як і святий Петро. Він єдиний з апостолів, хто мав кращу освіту та з народження був римським громадянином. Сам Ісус Христос чудом його навертає і покликає на апостола по дорозі до Дамаска. Після свого навернення з гонителя християн він серцем і душею стає ревним і мужнім апостолом Христа. "Павло був вовком, — каже святий Йоан Золотоустий, — і став ягням. Був терням і став виноградом. З ворога став другом, з бур'яну — хлібом... Хулитель став богословом, гонитель — благовісником, мучитель — керманичем, зрадник — сподвижником" (Про святих дванадцятьох апостолів).

У своїй апостольській праці святий Павло показав сильний характер, велику силу волі та гарт духа. Він день і ніч, цілі літа був безбоязним проповідником правди святого Євангелія. Його безмежна любов до Христа не знає перешкод, не знає труднощів, ніколи не ставить меж жертовности. Він відбуває великі місійні подорожі, організовує нові Церкви, завжди готовий на муки і смерть за Христа.

Апостол народів не тільки відомий як проповідник, добрий організатор, але й як визначний богослов і письменник. До нас дійшли 14 листів, які Павло написав до різних Церков чи осіб, у яких викладає Христову науку. Святий Павло віддав своє життя за Христа, загинувши від меча в Римі 29 червня 65 або 67 року по Христі.

З огляду на велике значення апостолів для святої Церкви їхній культ починається від їхньої смерти. Їхні гроби в Римі були добре відомі всім християнам, і зазнавали великої почести. Святий Єронім († 420) каже: "Коли я ще як юнак учився в Римі, то зі своїми ровесниками звичайно в неділю ходив я на гроби апостолів і мучеників", їхній культ стає загальний у IV ст. у Східній і Західній Церквах. Костянтин Великий († 337) збудував у Царгороді величний храм на честь дванадцяти апостолів, де його і поховали.

Найдавніші церковні календарі вже містять празник на їх честь. Первісно не всі Церкви святкували пам'ять святих апостолів Петра й Павла однаково. Календар Фурія Філокала з середини IV ст. вшановує пам'ять Петра й Павла 29 червня. Сирійський календар з 411 року 28 грудня зазначає: "Павла й Петра, верховних апостолів". Подібно і грузинський місяцеслов має їхній празник 28 грудня. Календар Полемія Сильвія († 455), єпископа міста Сіттен у північній Італії, день смерти Петра й Павла подає 22 лютого. Антіохійський місяцеслов з IV ст. має празник святого Петра 28 червня, а святого Павла — 29 червня. Несторіяни вшановують пам'ять обох верховних апостолів у другу п'ятницю після празника Богоявлення. З проповіді на празник святих Петра й Павла святого Софрона Єрусалимського довідуємося, що четвертий день після Христового Різдва в Єрусалимі був присвячений цим двом апостолам, їхній празник у Римі в V ст., як свідчить папа Лев I († 461), мав навіть восьмиденне попразденство.

Визначні Отці Церкви, як святий Йоан Золотоустий, святий Августин, святий Амвросій та инші залишили нам гарні похвальні науки в честь святих апостолів Петра й Павла. Найбільше проповідей на їхню честь має святий Йоан Золотоустий. "Рим має двоє світлих очей, — каже він, — це тіла тих святих апостолів. Не так ясне небо, коли сонце розливає свої проміння, як світлий город римлян, що освітлює всі кінці вселенної тими двома світлами" (Твори, Т. 9, с. 856). "О, блаженна двійце, — говорить він в иншій науці, — що вірно вловила душі всього світу! Петро — начало правої віри, великий священнодіятель Церкви, наставник християн, скарб вишніх сил, апостол, наділений честю самим Христом. Павло — великий проповідник правди, похвала вселенної, небесний чоловік і земний ангел, слава Церкви; орел, що вознісся до неба, ліра Святого Духа... Павло й Петро — церковні світила, що кожноденно просвічують Церкву, скарбники Святого Духа, просвітителі вселенної, посуди благодати, тлумачі Святої Тройці, пояснювачі Божественного Слова... Колони Церкви, великі світильники вселенної" (Твори, Т. 8, с. 615-616).

Святий Амвросій у дні Петра й Павла навчає: "Цей день, брати, усім нам і всьому світові добре знаний, бо сьогодні пам'ять святих Петра й Павла, їхній празник не може вкритися ні в одній частині світу". Святий Августин в одній із своїх проповідей в їхню честь каже: "Хоча з передання знаємо, що вони не загинули в один час, то все-таки пам'ять обидвох празнуємо в одному дні, тому що апостол Павло на один рік пізніше загинув того самого дня, якого Петро із в'язів тіла переставився у світ ангелів".

На основі проповідей святого Йоана Золотоустого службу на цей празник уклали святі Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський та инші. Головний зміст служби празника Петра й Павла — це значення апостолів для Христової Церкви, їхня ревність, посвята й жертва. На стиховні малої вечірні читаємо: "Петре, осново апостолів, каменю Христової віри, християн начало... Павле, проповіднику народів, опікуне християн, світильнику вселенної, голосні уста Христа живого Бога... Петре, верховний ученику; Павле, ідеале апостолів". Стихири великої вечірні величають їх такими похвалами: "Страшні мечі духа, світлі окраси Риму, всієї вселенної кормителі, Нового Завіту Богом писані духовні таблиці... Основники Церкви, справжні колони, основа і труби божественних Христових наук і страждань... Петре, каменю й осново віри, і Павле, посудино вибрана".

На хвалитних стихирах утрені свята Церква закликає всіх вірних до прослави верховних апостолів та до радісної участи в їхньому празнику: "Настав для Христової Церкви визначний празник апостолів, який вимолює спасення нам усім... Радуйтеся, світильники для тих, що в темряві, ясні зорі духовного Сонця. Радуйтеся, Петре й Павле, непорушні основи божественних наук, друзі Христові, прецінні посуди, прийдіть невидимо поміж нас і наділіть надприродними дарами тих, що піснями славлять ваш празник".

Наступного дня після празника святих апостолів Петра й Павла, ЗО червня, Східна Церква празнує пам'ять усіх Христових апостолів. У науці на цей день святий Йоан Золотоустий ось так славить святих апостолів: "Ви — непохитні колони правдивої віри, слава Церкви, скіпетри царства... Тут Петро навчає Рим, там Павло проповідує світові. Андрій навчає мудреців Геллади. Симон приводить варварів до Бога. Тома хрещенням вибілює етіопців. Юдея почитає престол Якова. Олександрія припадає до трону Марка. Лука й Матей пишуть Євангелія. Йоан тайновідець, як за життя так і по смерті має у своїй опіці Ефес. Вартоломей учить лікаонійців стриманости. Филип чудом рятує Єрапіль. Всі безнастанно чинять усім і всюди добродійства. Сам їхній прах і в гробницях безсмертний. Тепер вони слуги, а потім засядуть як судді світу" (Твори, Т. 8, с. 619).