Українська Греко-Католицька Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського.

Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи.
Українська Греко-Католицька Церква не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, яка виходила зі свого народу, жила з цим народом і поділяла всі його лихоліття.

До політики знищення УГКЦ радянська влада повернулася одразу після повернення в Західну Україну в 1944 році. До певної міри це стримувалося постаттю Митрополита Андрея Шептицького, супроти якого навіть радянська влада не була готова на відверті репресії, розуміючи його надзвичайно великий авторитет. Процес знищення УГКЦ пришвидшився після смерті Митрополита восени 1944 року. Апофеозом цих подій став псевдособор 1946 року.

Сталінський режим прирік Українську Греко-Католицьку Церкву на ліквідацію, використавши для цього іншу Церкву і оформивши цю ліквідацію під виглядом так званого «возз’єднання». Тому насправді цей собор не був жодним собором Греко-Католицької Церкви, бо на ньому не було жодного її єпископа і на нього не було жодного дозволу вищої церковної влади, тобто Римського апостольського престолу. Учасники цього псевдособору були підібрані і відібрані і навіть звезені органами НКВД і під їхнім контролем відбувалося це зібрання.

Це подія, про яку ми повинні пам’ятати і не просто згадувати, як про сумну сторінку нашої історії. Ми повинні її вивчати, аби розуміти механізми дії тоталітарної радянської системи, які використовуються досі. Цей псевдособор і те, як він готувався, модно сьогодні називати гібридною війною. Це класичний приклад того, як застосовуються репресії, примуси, інформаційні провокації.

В архіві СБУ є сотні справ, які стосуються репресованих священиків УГКЦ, починаючи з 1940-их років, закінчуючи 80-ми роками. Насправді існування Греко-Католицької Церкви не припинилося у 46 році і навіть у 49. Церква як і весь національно-визвольний рух продовжувала своє існування у підпільному форматі, продовжувала свою боротьбу аж до своєї перемоги в кінці 80-их років.

За матеріалами: УГКЦ