• бесплатная dle
  • ,
  • форекс портал
    » » ХТО І ЧОГО ЙДЕ В МОНАСТИР У 21 СТОЛІТТІ?

    ХТО І ЧОГО ЙДЕ В МОНАСТИР У 21 СТОЛІТТІ?

    ХТО І ЧОГО ЙДЕ В МОНАСТИР У 21 СТОЛІТТІ?Монастир відкриває великі можливості, тут проявляється потенціал, але вже не для себе, а на суспільне благо. Праці в монастирях дуже багато і це не втеча від світу. Це праця. Це не втеча від труднощів, але праця над ними. Монахи можуть виконувати роботу за символічну плату, чого людина світська не може собі дозволити, бо їй треба годувати родину.

    Чому люди йдуть до монастиря сьогодні? Люди приходять до монастиря як в двадцять першому столітті, як у дев’ятнадцятому, так і у всіх інших століттях через те, що мають покликання, певний внутрішній потяг, прагнення. Це навіть не бажання, бо деколи людина не дуже хоче, але знає, що треба. Це покликання може бути лише певним чуттям, яке уже в монастирі можна розвинути, пізнати.

    Є люди, які приходять випадково в монастир: хтось тікає від труднощів, хтось не зазнав любові і думає, що вона є в монастирі. Така людина або відкриє своє покликання, або ж просто не зможе перебувати в монастирі. Жити в монастирі – це не проста річ, а велика праця над собою.

    Кожна людина –  історія і кожен отримує своє покликання по-різному. Коли Бог торкається серця людини, вона починає відчувати певне прагнення за глибшим пізнанням, глибшим духовним життям, починає шукати і часто приходить в монастир, щоб знайти це духовне життя. Нерідко, прийшовши в монастир, розуміє: так, це моє. То не можна пояснити, як і закоханість: як це сталося, за що люблю, чому саме цю людину – просто люблю. Але це не момент, покликання – це процес, серйозна праця, щоб зреалізувати Божий задум щодо себе.

    Покликання – то є мрія Бога про людину, як казав св. Іван Павло II. Кожен має своє покликання і дуже важливо віднайти його.

    Монахи не мають інших заповідей, як всі християни. Але монах – це покликання монаше, це бути свідком християнського життя в дуже радикальний спосіб, бути дуже послідовним у виконуванні Божих заповідей. Ми знаємо, що таке громозвід, який стягає електрику і її впроваджує в землю, і тим самим захоронює будинки чи людей. Монастир – це громозвід молитви. Одним боком стягає Божу благодать на спільноту, з іншого боку, перепрошує Господа Бога за гріхи. – Блаженніший Любомир

    Є така легенда. Один богослов задумався над тим, чому останній суд названо "страшним”. По довгих роздумах йому прийшло таке пояснення: на страшному суді Бог покаже нам, яким би міг бути світ, якби кожна людина зреалізувала себе, – і ми вжахнемось.

    Дуже часто людина багато трудиться, але все це не має сенсу, бо загублено щось найважливіше. Я – не просто випадковість, Бог мене захотів, Бог надіється на мене, Бог поклав на мене певне завдання, якого ніхто інший виконати не зможе.

    Всі ми покликані зреалізувати своє покликання – своє.

    Монашество має більше часу, щоби у єднанні з Богом робити Його присутнім тут, на землі. Якщо я є з Богом, значить, Бог є тут між нами.

    В монастирі ти маєш привілей – бути на молитві, тоді як багато людей не мають такої нагоди через обов’язки, які виконують. Молитва монахів не є якась особлива, але в монастирях завжди моляться – так Церква перебуває в молитві постійно. Якщо молитва щира, глибока, то вона стягає Божу благодать. Але це заохота усім нам молитися щиро скільки можемо і там, де можемо.

    У монастирях є правила спільнотної молитви, ти долучаєшся до глибшої духовностіАле ці практики не є закриті для мирян.

    Є певна процедура вступу до монастиря і кожен чин має свій підхід у відборі кандидатів. Перший етап – коли людина ще не отримує монашої одежі, але вже вчиться жити згідно з правилами монастирського життя. Цьому періоду передує період знайомства, людина мусить приїжджати, брати участь у різних вправах, реколекціях, зустрічах. Якщо вона не готова до монастирського життя, то їй треба пройти шлях особистого зростання.

    В монастирі треба звільнитися від багатьох речей – від егоїзму, який вміє заховатися, від неправдивості. Якщо людина не готова до цього, то їй прийдеться залишити монастир.

    Вікові обмеження є у всіх згромадженнях. Не можна вступити до монастиря швидше, ніж у 17 років. Є багато спільнот, які мають активну діяльність. Є спільноти, в яких немає верхньої вікової межі. Людина має досягати рівня людської зрілості – приймати рішення і брати відповідальність на себе. Це важливо, бо світ зараз безвідповідальний. Монаше покликання будується на тісних взаєминах з Богом – це духовна зрілість.

    Є монастирі, в які можна іти тим, хто був одружений – вдівцям або ж тим, хто одружений, але за умови, що той, хто залишається, не одружуватиметься. Серед таких, до прикладу, є у нас Василіяни. Не може вступити в монастир людина, яка має боргові зобов’язання тощо.

    Три обіти складають в монастирі – чистоти, послуху, убожества. Обіт чистоти – це не просто не мати стосунків, але якраз це місце для подружньої любові у своєму серці залишати для Бога. Убожество – не є, щоби мати, але щоби дати, віддати все Богові, покладатися не на речі, а на Бога. Обіт послуху – віддати свою волю Богові, слухати, щоб опанувати себе.

    Обіти вивільняють, вони дають тобі простір. Багатий ніколи не зазнає справжнього щастя віддати останнє. Це і є та духовна дійсність, заради якої дехто лишав усе і йшов їсти корінчики.

    Вічні обіти – обіти до кінця життя, вороття із них нема. Час від 6 до 9 років до прийняття вічних обітів є можливістю зрозуміти, чи для мене таке життя.

    Вічні обіти в Чині називаються «професією» і Церква не може звільнити від цієї печаті, це печать, яка не стирається. У згромадженнях теж приймають вічні обіти, але можна отримати звільнення. Монастир – це трошки інший устрій, як автономна одиниця, бо Чин та згромадження – це певні інституції. В нас немає чистого монастиря. Є ще інститути світського життя, де складають не всі три обіти, але це теж є богопосвячене життя.

    Свого часу в Церкві були стовпники – монахи, які жили на стовпі. Для нас це дивно, але для того часу це був своєрідний протест проти бажання мати клаптик землі. Стовпники показували, що для життя не треба навіть землі. Тепер затворники і пустельники живуть у квартирах і будинках – сьогодні у світі дуже мало щирого спілкування. Люди замкнуті – телефон, планшет – ми усі затворники. І пустельництво сьогодні – це не піти в затвор, а із затвору вийти і показати людям, що можна жити набагато краще. Однак у нас в Церкві є затворники – брат Олександр, студит. Лише на вихідні він виходить і бере участь у Літургії. Якщо таке покликання є, ніхто не буде боронити.

    Монастир відкриває великі можливості, тут проявляється потенціал, але не для себе, а на суспільне благо. Праці в монастирях дуже багато і це не втеча від світу. Це праця. Це не втеча від труднощів, але праця над ними. Монахи можуть виконувати роботу за символічну плату, чого людина світська не може собі дозволити, бо їй треба годувати родину.

    За матеріалами ефіру "Відкрита Церква. Діалоги. Сучасне монашество”

    Гостем студії була сестра Наталія Мельник, настоятелька Згромадження сестер Пресвятої Родини, голова Ради вищих настоятельок УГКЦ

    Записала  Тетяна Трачук

    Фото: religiousforums

    З Сайту Дивенсвіт

     


    скачать dle 10.2 Форекс опционы

    Схожі новини

    Піст – це духовна весна

    Чи гріх, їдучи на вихідні, пропускати Святу Літургію?

    Звернення до молоді на Великий піст

    Шлюб - одне з найболючіших випробувань?

    Я тобі - ти мені....

    Оголошення

    для парафії

    Рекомендуємо

    відвідувати

    • Католицький Оглядач
    • Українська правда
    • Громадське телебачення
    • Офіційний сайт УГКЦ
    • ДивенСвіт
    • CREDO
    • Стрийська єпархія УГКЦ
    • Карітас України

    Популярні новини

    за останній місяць

    Трансляція

    інтернет радіо

    Radio Voskresinnya

    Radio Mariya

    Radio Dzvony

    Слухати в новому вікні