Сучасна людина не готова докладати зусилля для досягнення результатів, сподіваючись, що все можна отримати не напружуючись. Діє принцип — усе й одразу. За цією логікою, максимальний результат досягається мінімальними зусиллями. Тобто маємо права, а от щодо обов’язків… ще подумаємо. І головне, що такий підхід стосується найрізноманітніших сфер життя, в тому числі й почуттів.

Нас єднає кохання, ну, а якщо щось не складеться, якщо з’явиться навіть найменша відмінність у думках, то навіть не намагатимемось протистояти труднощам, я просто покинемо „поле бою"! Люди залишаються разом на певних умовах, готові ділити між собою все — але тільки в певних межах, які зазвичай навіть чітко не визначені. Часто їх і не обговорюють, а просто обоє передбачають для себе „аварійні виходи", аби в разі чого втекти зі стосунків, які не влаштовують.

Справжній якісний стрибок у взаєминах настає тоді, коли закохані, пізнаючи власні недоліки й недосконалості іншого, все ж вирішують будувати спільне майбутнє.

Любов може розвиватися лише тоді, коли ми докладаємо зусилля для цього. Один із найбільших парадоксів сучасності є переконання, що можна жити і будувати стосунки, не змінюючи себе, власних переконань чи не шукаючи порозуміння і способу співжиття, зручного для обох.

Якщо ми хочемо, щоби наш зв’язок розвивався, мусимо бути готові витратити зусилля. Має рацію Еріксон: що любов спочатку є облудою, потім розчаруванням, і нарешті — жертовністю. Кожен із цих етапів розвитку — необхідний. На першому етапі люди пізнають щастя володіння, на другому — біль від втрати, а на третьому — осягають радість віддавати.

Коли люди зустрічаються, закохуються, щоразу краще пізнають одне одного, дізнаються про власні вади і недоліки партнера, то можуть вирішити одружитися: я бажаю провести з тобою решту свого життя, беру тебе за чоловіка/дружину. Розлучення — це завжди надзвичайно болісний досвід, оскільки означає руйнування мрій.

Не прирікаймо мрії на поразку!