Кажуть, що філософи правлять світом з гробів. Плоди їх умів, часто мало знані за їх життя, набувають популярності, а нерідко стають домінуючими ідеологіями, через десятки, а то й сотні років. Подібно є і зі святими. Тільки вони не правлять світом, бо плодами їхнього життя є не ідеології, але вірогідне свідчення про покликання людини до вічного життя у Бозі. Тому вони надихають живих відроджувати після філософів світ з гріховних руїн та його освячують. І не з могил, але своєю вічно живою присутністю в Бозі, вносять його вічне «тепер» у час життя світу.
Творець дав людині буття як сукупність життя у часі та вічності. А коли гріх засіяв смерть у гармонію творіння, Бог жертвою примирення та воскресінням Христа скасував її владу, залишивши роль слуги, що проводить людину з життя у часі до вічності. Єдину різницю, яку тінь смерті назначує у єдності людського буття, є міра відкритості людини у мінливому житті на пізнання Бога. «Коли настане досконале, недосконале зникне. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя».
Мірилом пізнання Бога є любов, на яку людина відкривається вірою, та зростає у свобідній взаємності: бо «вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого – Ісуса Христа». Свобода людини однак не виключає ризику відвернення від Бога, фатального обману, який веде до краху пізнання мети життя.
Тому людське буття ділиться на життя «до» і «після» не смертю, але обманом. Бог створив людину для вічного життя і йому не існує жодної альтернативи. Ця правда віри запевнена Христовим воскресінням та надією на воскресіння всіх померлих до єдності з Добрим Богом Творцем. Він є Вічним вогнем любові і, щоб стати богоподібною, святою, людина має стати полум’ям, запаленим від Нього. Тому святість питома людям, які свої життям спроваджують у минущий світ Божественну дійсність вічності.
Блаженний свщмч. Омелян Ковч віру у воскресіння та вічне життя звіщав винятковим чином. У його житті час і вічність були об’єднані Божим покликанням свідчити Правду та протистояти кожному обману та злу. Передовсім тоді і там, де була небезпека, що «коса» смерті може когось позбавити вічності з Богом. Зрозуміти це зможемо, коли приміряємо його життя на власний досвід.
Омелян Ковч – одружений священик. Кохана дружина та шестеро дітей, задля яких батько готовий на все. У служінні священика часто якраз стосунок з рідними є останнім аргументом, який визначає вектор його поведінки у різних обставинах. Особливо, якщо вимагається радикальне рішення, наслідки якого можуть визначити долю його родини.
У житті о. Омеляна вектор поведінки завжди визначав Бог, який часто посилав його у невідоме. Він прийняв усі виклики священичого служіння, як на чужині, так і на рідних землях. Перетерпів усе: війну, полон, ув’язнення, епідемію холери. Але за всіх обставин залишався самим собою, патріотом, відданим своїй Церкві і народу. Та найціннішим у житті вважав можливість послужити кожному, хто до нього звертався. За це отця Ковча любили всі – українці, поляки, євреї. «Над тією хатою ангели кружляють» – говорили про скромну, але завжди відкриту для потребуючих, хату сім’ї Ковчів.
1939 року Галичину окупували совєти, і він чудом уник смерті від рук енкаведистів. А з нацистською окупацією 1941 року настало жахливе нищення єврейського населення. Отець Омелян рішуче став в обороні цих людей. Заради їх порятунку він з родиною був готовий свідомо ризикувати життям. Але перед цим він, батько, мав бути для рідних авторитетом, який об’єднав їх в одне ціле.
За відважні зусилля в порятунку євреїв о. Омелян був ув’язнений. Старанням церковної влади нацисти звільнили його з умовою, що перестане допомагати євреям. Такий компроміс суперечив його сумлінню, через що він незабаром опинився в концтаборі «Майданек», який став для о. Омелян особистою Голгофою. Тут на хресті вірності Богу та любові до людини він склав у руки Небесного Отця жертву свого священичого життя.
о. Омелян свідомо відмовився від зусиль Митрополита Андрея на його порятунок. «Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання… і смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи».
Востаннє він писав своїм дітям: «Я дякую Богові за його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні … Я єдиний священник між ними… Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас… і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Я дякую Богові тисячу разів на день за те, що послав мене сюди. Я більше його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
У пеклі, створеному людьми, у місці де правила смерть, а людська гідність була розтоптана вщент, він зустрів Бога, і з любові до нього склав своє життя у жертву задля спасіння людських душ. Так о. Омелян став «парохом Майданека». Там його прах є змішаний з прахом його парафіян.
Геройське свідчення віри о. Омеляна Ковча у воскресіння та вічне життя, є полум’ям святості, яким Господь хоче запалити серце кожного, кого Він удостоїв честі мати участь на Його священстві. Щоб жодні обставини чи радикальні вимоги до священичого життя та служіння, не стали причиною нестатку нових о. Омелянів в нашій Церкві і народі.
Сьогодні кожен з нас має нагоду в тиші свого серця зустрітися з о. Омеляном особливим способом. Блаженний священномученик є взором як завжди гідно проживати священство. Він стає близьким і зрозумілим, якщо дивимося на нього очима віри у воскресіння і вічне життя. Господь нам теж його приготував, Він нас ним вже обдарував. Бажає лише, щоб ми, наслідуючи о. Омеляна, цим щедрим дарунком збагатили кожного, кого Господь нам довірить. Щоб усі, хто «очікує воскресіння з мертвих і вічне життя» його осягнули. Амінь.
† Тарас Сеньків,
єпарх Стрийський
367
