Життя мене, заробітчанина з Надвірни, закинуло далеко від рідного краю — в середньовічні квартали Неаполя, і тільки один Бог знає, як важко щирому українцеві тут, на чужині, притамувавши біль у серці, щоденно жити й працювати із сумом і тугою за рідною землею.

У Неаполі немає кварталу, вулиці, де б не працювали та не жили українці. Майже в кожному селі, містечку Італії можна зустріти наших заробітчан. Приїжджаємо ми в цю невідомість на рік, а осідаємо на роки, а дехто з нас — на все життя. Одиниці повертаються на Батьківщину, а сотні виїжджають. Тут можна побачити людей різних спеціальностей — від кваліфікованого будівельника до професора. Нас об'єднує одна мета — поліпшити свій добробут, допомогти родичам і швидше повернутись на рідну землю. Проте роки біжать, а ціни в Україні, на жаль, випереджають наше життя в Італії.

Чим нас так приваблює Італія? Насамперед, це країна Європи з відносно високим рівнем життя, де можна знайти роботу, краще оплачувану, ніж у нас. І в свята, і в неділю, коли в церквах дзвони б'ють, — українець працює. Адже кожен втрачений день, година — то гроші. Але кількість робочих місць скорочується, бо економічна криза охопила цей край, як і всю Європу.

Неабияку роль відіграють створені для бідних людей (в т. ч. і для заробітчан) «Карітаси», де можна безкоштовно поїсти, одягнутись, отримати медичну допомогу, а інколи і переночувати, ще й на дорогу дають пайки. Є в Неаполі й українські церкви, до яких горнуться і в яких єднаються в громади відірвані від дому і родин українці. Часто тут шукають роботу, розраду, допомогу в разі раптової смерті співвітчизників, хвороби і т. п. Для нас у Неаполі відкрито консульство, працюють свої супермаркети, магазини, кафе, ресторани, офіси і т. п., де можна придбати продукцію під українською маркою, але виготовлену здебільшого в Німеччині або Польщі.

Принцип життя тут такий: чим багатій живе заможніше, тим бідняк багатший. Це суспільство, де немає дуже багатих і дуже бідних людей.

Реальність заробітків за кордоном жорстока. В італійців, а особливо в неаполітанців, є свої плюси й мінуси, культура і ментальність. Ставляться до нас тут як до третьосортних, нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки й Азії. Та ми працюємо на їхній землі... До Італії нас ніхто не просив. Дуже часто серед наших людей у Неаполі можна почути вислови: «Які українці всі погані, а я хороший» або від деяких заробітчан, що відчули так званий смак солодкого життя в Італії, лунають брутальні звинувачення на адресу України. На що так і хочеться відповісти їм словами письменника Бориса Грінченка: «Україна ще не вмерла, але може вмерти, Ви самі її, ледачі, ведете до смерти». Уповаєм на втрачену віру до державних мужів. Та забуваємо запитати самих себе: а що я зробив для того, щоб не бути рабом в Україні і третьосортною людиною за кордоном? Усюди, де б ми не працювали, нас поважають за нашу працьовитість, розум і толерантність, тільки ми самі себе не поважаємо. У нас, українців, проявляється одна погана риса — возвеличувати все чуже та принижувати своє, бо у багатьох немає почуття національної гордості й свідомості.

У недалекому минулому італійці також масово виїжджали на заробітки в інші країни світу, а сьогодні повертаються на ці землі як туристи у бізнесових та родинних справах. А їхню країну «окуповують» мільйони іноземців-заробітчан, зокрема й українців, серед яких домінують жінки. Працюють співвітчизники найчастіше на тих «брудних» роботах, де італієць працювати не буде.

Кажуть, що встигнути здійснити все заплановане неможливо, так само як і робити кілька справ одночасно. Проте зустрічаються люди, котрі, якщо й не встигають займатись усім цікавим для них, то хоча б можуть реалізувати себе в різних життєвих позиціях. Голова Тернопільського обласного осередку ВМГО «Молодіжний центр працевлаштування» Христина Білінська є уособленням активної, працелюбної, суспільно-свідомої молодої людини, котра намагається брати від життя максимум позитиву. Взамін дівчина робить чимало корисного та необхідного для рідного міста.

- Розкажіть кілька слів про себе: де здобуваєте освіту, чим займаєтесь сьогодні?

- Я – студентка четвертого курсу психолого-педагогічного відділення Інституту педагогіки і психології Тернопільського національного педагогічного університету. Окрім того, очолюю ТОО ВМГО «Молодіжний центр працевлаштування, також я є членом студентської ради, де є головою відділу зовнішніх зв'язків. Також я – керівник наукового товариства психолого-педагогічного відділення Інституту психології та педагогіки. Зрештою, намагаюсь активно приймати участь в громадському та науковому житті.

- Які у Вас стосунки з батьками: контролюють Ваші дії чи дають простір для самовираження?

– У мене дуже хороші стосунки з батьками, тому «залізного», чіткого контролю немає. Якщо я щось прагну, вони розуміють, що це аргументоване рішення, яке є для мене важливим. Конфліктів щодо громадської діяльності або щодо інших акцій – у нас не виникає.

- Чим захоплюєтесь?

- Можна сказати, що я колекціоную особисті грамоти з різних напрямків діяльності. А оскільки мені дуже подобається наукова діяльність і я з радістю нею займаюсь, то багато грамот саме з цієї галузі. Зокрема мій напрямок — психофізіологія, яким займаюсь ще з дев'ятого класу. Для цього описала наукові статті, вигравала на різних конкурсах, але це є моїм хобі, котре йде окремо від навчання та громадської діяльності.

- Як відпочиваєте?

- Дуже люблю подорожувати. Коли я повертаюсь з мандрівки, у мене з'являється велике натхнення до праці. Тому найплідніший час роботи для мене — одразу після повернення з подорожі. Я їжджу як за кордон до своїх друзів, так і мандрую Україною. Ось минулого тижня повернулись з Чернігова.

- Тернопіль для Вас це... Яким уявляєте місто через 10-15 років?

- Тернопіль є містом чистим, охайним, красивим, має чудове озеро, ніде подібного й не побачиш. Я дуже люблю Тернопіль. А через 10 років, думаю, місто буде більш розвинутим, гармонійним, чистішим, сучаснішим.

- Які основні проблеми сучасної молоді? Як їх вирішити?

- Нейтральність та апатія до суспільного життя та відповідальності. До прикладу, мотивом для студентів можуть бути хороші оцінки або взагалі гучна компанія в нічних клубах, натомість про громадську діяльність ніхто й не згадує. Молоді люди хочуть отримувати великі гроші, проте не думають, як стати висококваліфікованими спеціалістами. Проблема молоді — в їхньому небажанні самовдосконалюватись, тобто вони бачать себе лише в однобічному напрямку й інші розглядати не хочуть. А зараз в одному напрямку дуже важко знайти роботу, повинна бути хоча б ще прикладна галузь науки.

Кожна молода людина може знайти себе в одній з громадських організацій, зайняти свою нішу, бути потрібним і побачити в собі інші якості.

14 серпня у Східній християнській Церкві знаменує початок Успенського посту. Наймолодший з чотирьох річних постів. Триватиме до 27 серпня включно. Саме на 28-й серпневий день припадає святкування празника Успіння Пресвятої Богородиці, до якого миряни готуються постом.

Успенський піст знаний у нашому народі, як «Богородицький», «Спасо-Богородичний», чи просто «Спасівка». Як «Петрівка» й «Пилипівка», так і Успенський піст увійшов через звичай. Традиція до великих празників завжди готуватися постом і молитвою, – бере початок від часів перших християн. Точніше, у такий спосіб Пречиста Діва готувалася до свого святого Успіння та зустрічі у Царстві Небесному із Сином Божим. Сам піст був суворіший від «Петрівки» і «Пилипівки», проте, лагідніший від Великого Посту.

Перші згадки про піст сягають ІХ століття. У Візантії він набув поширення у Х-ХІ століттях. Справа Успенського посту була темою нарад Царгородського собору 1166 року, який підтвердив не лише його практику, але і визначив тривалість: від 1 до 15 серпня за старим стилем (тобто від 14 до 28 серпня – за новим).

Слід зазначити, що в грецькій Церкві довший час не було одностайності як щодо часу тривання «Петрівки» й «Пилипівки», так щодо тривання Успенського посту. Патріарх Вальсамон захищає Богородичний піст перед нападами і наказує вірним дотримувати його, посилаючись при цьому на згаданий Царгородський собор.

Львівський синод 1891 року зрівняв три річні пости – «Петрівку», «Спасівку» і «Пипипівку» – у приписах щодо молитовної практики і утримання від певних справ. Як у давній Візантії, так на Україні-Руси не було однієї думки щодо тих постів. Зате у свідоцтвах, написаних пізніше, через митрополита Максима та митрополита Фотія, подаються детальні приписи стосовно різних постів, в т.ч. і Успенського. Слід зауважити, що «Правило» митрополита Максима (ХІІІ ст.) було розіслане по всій руській землі і мало обов'язкову силу у Церкві протягом майже цілого століття. Що стосується послання митрополита Фотія до духовенства (ХV ст.), то він нагадує священикам, щоби вчили народ дотримуватись всіх чотирьох постів: Великого, Петрового, Успенського і Різдвяного.

Емілія Сенишин

Джерело: Bazylianie.pl