«Ти священик навіки…» Євр.5, 6

10 грудня 2016 р. виповнюється 10 років як відійшов у вічність наш парох отець -мітрат Володимир Петриця. Пригадаймо коротенько життєвий шлях нашого дорогого пастиря!

 В місяці березні, коли перші струмочки сповіщають прихід весни і промені сонця пробуджують до життя все навкруги, ми завжди святкували уродини отця Володимира. Він теж для нас став весною духовного пробудження після довгої зими заборон та переслідувань, вливши в наші серця бажання Бога і любові до ближнього.

  Світлої пам’яті о.Володимир Петриця народився 6 березня 1937 року в селі Демня Миколаївського району Львівської області і був охрещений у храмі Святого Миколая цього ж села отцем Миколаєм Фільварковим. Отець Володимир походив із поважної селянської родини. Мати до 1939 року працювала у «Закладі» -сиротинці, яким керували сестри Філіціянки, а в 1939 році переїхала до Львова, і працювала у монастирі цих сестер. Вчитися отець починав у сільській школі, а коли переїхав до Львова- продовжив навчання. Його дитячі роки проходили, як і в усіх ровесників: війна, бомбардування, голод, холод, післявоєнні нестатки. Мати Марія завжди мріяла, щоб син Володимир став священиком, хоч прямого тиску на нього ніколи не чинила. Та він сам ще з дитинства, коли імітував Службу Божу вдома, не уявляв себе ніким іншим, як тільки священиком. Правда основною проблемою тоді було як це здійснити. Адже усі священники, які не зреклися своєї віри, були вивезені в Сибір, посаджені в тюрми. У школі, а пізніше в інституті, куди вступив на навчання о.Володимир у 1955 році зумів пронести віру в Бога, у добро, справедливість, чесність, щирість, не дивлячись на жахливу повсякденну дійсність. Коли змінилися часи, повернулись священики з концтаборів і знову почали свою подвижницьку працю, тоді, будучи на третьому курсі інституту, о.Володимир почав підготовку до священичої діяльності. Уже будучи свідком того, яких гонінь зазнала УГКЦ, чудово розумів, що може чекати священика. Як і всі священики, які знаходилися у підпіллі, працював одночасно на цивільній роботі по спеціальності. Був спершу на виробництві, пізніше лаборантом, асистентом, доцентом у зооветеринарному інституті.

У часи підпілля не було можливості регулярно відвідувати навчання, як у семінарії. Були проблеми з підручниками, приміщенням. Проте, як згадував о.Володимир - всі основні богословські науки вивчали, складали іспити і тільки після цього допускались свячень. У 1964 році Владика Володимир Стернюк висвятив о.Володимира на диякона, а потім священика. Іспити перед свяченням приймав блаженної пам’яті тодішній протоігумен оо.редемптористів, а пізніше єпископ Филимон Курчаба ще з двома ієромонахами. Воістину, які моральні і духовні сили потрібно було мати, щоб зберегти гідність священика, священнодіяти, і разом з тим зростати як науковець у вищій школі комуністичної держави. У 1971 році захистив кандидатську дисертацію, підготував до друку докторську. Але внаслідок багатьох перемін і тогочасних подій перейшов на духовну роботу.

Першу Святу Літургію о.Володимир відкрито відслужив 7 квітня 1990 року на свято Благовіщення в селі Коросно Перемишлянського району. З виходом Церкви з підпілля о.Володимир отримав грамоти на села Унів Перемишлянського деканату, Якторів, Слові ту Золочівського деканату, а 12 червня 1990 року почав служити у місті Перемишляни, куди був призначений грамотою Владики Володимира Стернюка. З цього часу о.Володимир проводив велику духовну роботу у Перемишлянському деканаті: освячував новозбудовані храми, могили борцям за волю України, підприємства, організації, брав активну участь у заходах громадських організацій. З приходом отця на нашу парафію відчутно ожило духовне життя вірних. Як справжній пастир завжди на потреби своїх вірних мав добре чуйне серце. Всім радо допомагав, давав мудру добру пораду. Там, де багато інших не витримували і духовно ламалися, о.Володимир завжди вмів вистояти. Вже з липня 1991 року для більш як 150 дітей нашого міста проводив катехизацію, а в кінці серпня, в особливо урочистій обстановці, вони прийняли Перше Святе Причастя. Це було великим духовним піднесенням для парафії. Будучи великим патріотом України, нескореним борцем за її волю, незалежність, вірним слугою Божим, отець завжди твердив, що найцінніший дар Божий – свобода, і що наша земля – це рай на землі, навчав ніколи не встидатися своєї Батьківщини, а завжди любити і оберігати її. При храмі був створений церковний комітет для кращої організації роботи на парафії.

В липні 1991 року отцем було закладено Братство Матері Божої Неустанної Помочі, яке з особливою набожністю заносило свої молитви до Небесної Неньки. Пригадується з якою великою любов’ю і ніжністю отець говорив про Матінку Божу, і як світліло його обличчя коли, дивлячись на ЇЇ ікону, молився.

Найбільш бажаною і солодкою мрією о.Володимира було будівництво нового храму у нашому місті. І з Божої ласки ця мрія здійснилась і стала вінцем Його священичого служіння. Час, коли здійснювалось будівництво , був важкий. Деколи люди відкладали останні копійки., щоб дати на будівництво храму. 28 липня 2002 року в свято рівноапостольного князя Володимира відбулось освячення нового храму і рівно ж іменування отця Володимира митрофорним протоієреєм.

Служіння о.Володимира є гарним прикладом доброго пастиря , який всією душею вболівав за свою Церкву, за вірних. Його проповіді, науки завжди були глибокими і змістовними, завжди линули в глибини сердець вірних, і заставляли осмислювати зміст життя, додавали нових сил до оновлення духовного життя, відкривали повноту Божої любові.

Перестало битися серце нашого дорогого отця 10 грудня 2006 року. Тож нехай вдячністю за жертвенну душпастирську працю отця Володимира буде наша молитовна пам'ять. І нехай ця пам'ять буде світлою, постійною і незмінною, так як незмінним у природі є прихід весни….

п. Марія Іваніків

___________________________________________________________

Біографічна довідка Отець Володимир Петриця народився 6 березня 1937 року в с. Демня Миколаївського району на Львівщині. Духовну освіту здобував у підпіллі в 1957-1964 роках. Майже одночасно о. Володимир навчався у Львівському інституті ветеринарної медицини (1955-1960), в якому згодом працював. Дияконські та священичі свячення отримав з рук Преосвященного Владики Володимира Стернюка. На священика о. Володимир був висвячений 28 червня 1964 року. Його душпастирська діяльність у підпіллі поширювалася на низку парафій: села Якторів та Словіта на Золочівщині, Неділиська, Кимир, Іванівка, Болотня, Борщів, Костенів та Вовків у Перемишлянському районі. В 90-х роках ХХ ст. о. Володимир присвятив особливу увагу організації та впорядкуванню парафій Перемишлянського району. Він вклав багато праці згуртуванню та розбудові Перемишлянського деканату. 7 серпня 1990 року о. Володимир Петриця розпочав своє ієрейське служіння в Перемишлянах. Місцем його душпастирства був храм Святого Миколая. 24 червня 1991 року о. Володимира Петрицю було іменовано Протопресвітером Перемишлянського деканату. Декрет іменування був підписаний Блаженнішим Патріархом Мирославом Іваном Любачівським. За часів душпастирства в Перемишлянах, у 1993 році розпочалося будівництво храму Святого Володимира. 1 серпня 1993 року відбулося освячення наріжного каменя, яке провів Преосвященний Владика Филимон Курчаба, тодішній Єпископ-Помічник Львівський УГКЦ. Торжественне освячення новозбудованого храму відбулося 28 липня 2002 року. Перед початком Архієрейської Літургії його освятив Преосвященний Владика Юліян (Ґбур), Єпарх Стрийський. Згодом храм отримав ще одного покровителя – Блаженного Священномученика Омеляна Ковча – довголітнього пароха Перемишлян, який загинув мученицькою смертю в концтаборі Майданек на території Польщі. За сприяння Владики Юліяна (Ґбура) 28 липня 2002 року Блаженніший Патріарх Любомир Кардинал Гузар підніс о. Володимира до гідності Митрофорного Протоієрея з правом носити мітру та набедреник.