Дорогі у Христі, сьогодні ми вирушаємо до Святоуспенської Унівської Лаври прощею, яка є ювілейною, себто ХХ з черги. Перша відбулася у 1991 році з ініціативи Марійської Дружини храму св. Архистратига Михаїла, що у Львові під духовним проводом єрм. Йосифа Міляна (на даний час єпископа-помічника Київської Архиєпархії УГКЦ). Протягом ось цих 20-років змінилося не одне покоління прочан, але незмінним залишається одне – місце паломництва. Пресвята Богородиця, що об’явилася в Уневі щороку кличе нас до себе, щоб ми знову і знову змогли побачити особливу присутність Божу у нашому житті, житті нашого Hароду та цілого світу. Христові слова «ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,20) повинні стати великою заохотою у тому, щоб варто жити з Богом і для Бога. Саме з цього починає людське життя набирати сенсу, коли у його центрі стоїть Господь!

Цьогорічна проща є присвячена темі Слова Божого у житті людини. Саме її розкриватимуть перед нами заздалегідь запрошені духовні провідники. Основною спонукою у виборі цієї теми стало звернення Постійного Синоду УГКЦ у тому, щоб належним чином приготуватися до святкування 1025 ліття хрещення Руси-України, яке святкуватимемо у 2013 році. 2011 рік Синодальні Отці закликають присвятити саме роздумам на роллю Божого Слова у нашому житті. Залишаючи завдання розкриття цієї теми особам, яких ми запросили наперед, а також координаторам груп, які з разом з Вами спробують зглибити її у часі біблійних читань, хочу поділитися з Вами кількома думками відносно цього.

Чим є Слово Боже і яке значення воно має у моєму житті? Це питання належить до основних, яке повинен собі щодня ставити християнин. Адже автором цього слова не є людина, але Бог, який «задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. і був розп'ятий…і страждав, і був похований… і воскрес у третій день…і вдруге прийде судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця». Ця правда про Господа, яку ми щодня визнаємо у «Вірую» підчас Святої Літургії виразно показує нам, що Бог не є байдужим, пасивним, щодо життя людини, але є люблячим Батьком, який піклується про кожного, щоб кожному відкрити двері життя вічного. З огляду на це і Слова Божі, які ми читаємо у Святому Письмі говорять нам передовсім про життя вічне і про те, як нам його осягнути.

Період історії, у якому живемо характеризують дві досить цікаві тенденції. З однієї сторони усе людство стремить до того, щоб уможливити людині вічне життя. Щоб це побачити, не потрібно йти далеко. Вистачає поглянути на постійні пошуки безсмертя у сучасних наукових експериментах, особливо медичних. Людина щораз то більше бажає бути вічно молодою, красивою. З іншої сторони не можна не зауважити і другої тенденції, яка намагається немовби викинути Бога з життя людини через надмірну рекламу дочасного і відкинення усього того, що є пов’язане з Ним.

«Живи теперішньою хвилиною» - такі слова можна досить часто почути тепер. Вони самі у собі не є погані, але коли вони не сповнені вірою у життя вічне з Господом, то вони можуть стати для сучасної людини однією із форм втечі від насущних питань людського життя. Адже ж правда про те, що існує життя вічне є великою заохотою у тому, щоб змінювати час, історію, країну, землю, у якій живемо. Саме свідомість того, що існує життя вічне з Господом і що Господь діє у житті кожної людини, спонукало не одне покоління людей, особливо християн творити, жити, працювати. Погляньмо хоча б на твори архітектури побудовані давним давно, якими ми милуємося до сих пір, або на музичні твори, які до наших днів не втрачають своєї популярності. Ось ця «невмирущість» згаданих творів криється передовсім у тому, що люди, які їх творили були наскрізь просякнуті вірою у життя вічне з Господом! Саме віра у те, що життя вічне і Бог є однією і тією ж істиною спонукала їх відкривати двері майбутнього ще у цьому світі!

ЗВЕРНЕННЯ
Блаженнішого СВЯТОСЛАВА,
Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ,
з нагоди 20-літнього ювілею Незалежності України

Дорогі в Христі співвітчизники!

З нагоди 20-ї річниці державної Незалежності України щиросердечно вітаю всіх вас, в Україні та на поселеннях сущих, і єднаюся з вами у подячній молитві до Всемогутнього Господа за неоціненний дар свободи для рідного народу і нашої держави. Цими днями ми також згадуємо із вдячністю наших славних попередників, які століттями підносили свої молитви до Неба: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!». Вшановуємо рівно ж і тих, хто боровся за здобуття цієї незалежності, складаючи до вівтаря Вітчизни плоди своєї жертовної праці, а часто і цвіт свого молодечого життя. Хай воздасть Господь своїми щедротами тим, хто передав нам цю почесну естафету державотворення.

Святкування нашого національного ювілею – це не лише причина для радості та вдячності, а й прекрасна нагода для глибших роздумів над тим, якої держави ми хочемо і потребуємо. Напевно, не помилимося, якщо ствердимо, що бажаємо жити в державі, в якій основними засадами соціального, економічного, політичного та інших вимірів життя народу є чесність, справедливість і відповідальність.

Чесність і справедливість є різними гранями однієї й тієї ж сутності. Суспільна справедливість ґрунтується на особистій чесності, а чесні громадяни є надійною опорою справедливої влади. Творячи старозавітний Ізраїль як боговибраний народ, Господь дає Мойсеєві такий наказ: «Суддів та урядників настановиш собі в усіх містах своїх, які Господь, Бог твій, дає тобі по племенах твоїх, і вони будуть судити народ справедливим судом. Не викривиш закону, не будеш дивитися на особу і не візьмеш підкупу, бо підкуп осліплює очі мудрих і викривлює слова справедливих. Ти мусиш чинити по щирій правді, щоб жити на світі й безпечно володіти землею, що її Господь, Бог твій, дає тобі» (Втор. 16, 18-20).

Жодна держава не може існувати, розвиватися і забезпечувати належні права своїм громадянам, якщо не посідає неупередженого та справедливого судочинства. Ізраїльський цар Йосафат, який після перемоги над ворогами, що гнітили його народ, намагався побудувати вільне суспільство, дав суддям такий наказ: «Дивіться, що ви робите: ви бо чините суд не для людей, а для Господа, і він при вас, коли ви судите. Нехай, отже, буде на вас страх Господній: дійте обережно, бо в Господа, Бога нашого, нема неправди, ні сторонничости, ані підкупства» (2 Хр. 19, 6-7). Саме Божий Закон, як показує історія визволення Ізраїлю з єгипетської неволі, є дорогою до свободи та обітованої землі.

Про перспективи об'єднання українських церков та про готовність задля цього до компромісів та самопожертви їх сучасних провідників говорив у студії Радіо Свобода кардинал Української Греко-Католицької церкви Любомир Гузар.

Частина друга

– Сьогодні Московський патріарх Кирило та Ілля ІІ провели Молебень на Володимирській гірці. Це відбувалося з нагоди річниці хрещення України-Руси.

- Кажуть, от заповідь Христова, щоб усі були одно. Наскільки це можливо для України?

– Воно не тільки є можливе, воно є обов'язкове. Бо якщо ми легковажимо Божою заповіддю, то як ми можемо себе уважати відповідальними християнами? Ми не можемо легковажити словами Господа. Ми мусимо буди свідомі з нашої сторони, що не завжди легко, зберегти ту єдність.

Знаємо, як факт, що впродовж двох тисяч років існування християнства вже дуже багато сталося поділів. І ми є свідками того трагічного поділу в Україні. Отже, ми, люди, можемо прогрішитися проти єдності.

Але ми не можемо легковажити Божу заповідь і мусимо старатися з нашої сторони робити все те, щоб той дар Божий, дар єдності, ми могли прийняти. Бо це є від Бога дар. Це не є наша заслуга, але наше є підготовити, підготовити серце, бути відкритим, бути готовим прийняти Божий дар. Це ми можемо зробити.

– І коли ми будемо готові до цього? Скільки років, віків має пройти?

– Ми вже сьогодні є кілька сторіч поділені. І думати, що ми можемо от так, немов би помахом якоїсь магічної палички, все це направити, було б, мені дається, не дуже серйозно.

Ми мусимо бути свідомі, що ми загнались дуже далеко, що ми дуже багато зробили в напрямі роз'єднання, що ми один одному закидаємо, що ми кажемо: це земля наша, це земля наша, не пхайтеся, не робіть... Одним словом, безліч закидів, труднощів різного роду.

Коли, як, наскільки ми зуміємо подолати оті різниці, оті взаємні закиди, то це залежить від нас. Воно може статися навіть дуже швидко, якщо б ми цього направду хотіли.

– То хтось таки не хоче?

– Здається, що так, не хочемо, може, й ми самі. Ми, які не готові чимсь пожертвувати. Бо тут розходиться про те, що ми мусимо бути готові пожертвувати нашою вигодою, нашими інтересами, різного роду зовнішніми елементами. А ми мусимо цього визбутися. І тому нам так дуже трудно приходить подолати ті різниці.

Воно могло би статися в короткому часі. Ми могли б, якщо б ми дуже-дуже серйозно до цього взялися і сказали один одному так, як ми кажемо дуже гарно на Воскресній Утренні в день Воскресіння, на Великдень: один одного обіймімо і скажімо один одному «брате». Якби ми були б до цього готові, то могло б дуже швидко прийти. Правдоподібно, оскільки це роз'єднання, від якого терпимо, стільки воно вже, скажу так, досить закорінилося в нас, я думаю, що воно нам швидко і легко не прийде.

– Про єдність говорять, власне, ієрархи всіх церков.

Говорять, можливо, по-різному. В сьогоднішньому інтерв'ю газеті «День» Патріарх Філарет говорив про те, що мають надію про те, що Київський патріархат стане визнаною автокефальною церквою.

Говорив Московський патріарх Кирило кілька тижнів тому в аеропорту Брянська... Я запропоную послухати, що саме він говорив:

Патріарх Кирило: Коли слово «єдність» вживають щодо трьох братських народів, то часто використовують різні політичні коментарі. Ця єдність з'явилася саме у момент зародження життя святої Русі. Ми зростали у спільній вірі та спільній культурі. Благополуччя кожного з народів та країн залежить від того, наскільки міцним та здатним витримувати історичні випробування буде цей фундамент.

Всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,
преподобним ченцям та черницям,
улюбленим  у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі у Христі!

Для утвердження Божого Царства, до якого покликана кожна людина, Ісус Христос вибрав дванадцятьох апостолів та, заснувавши свою Церкву, наділив її місією проповідувати Євангеліє: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19−20). Отримавши у П’ятдесятниці дар Святого Духа, апостоли «пішли і проповідували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які його супроводили» (Мр. 16, 20). Христова Церква непомильно зберігає прийнятий від апостолів дар віри та використовує різні засоби, щоби краще представити і захистити чистоту євангельського вчення, аби воно ставало більш доступним не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі. Саме це прагнення зберегти Христову Благовість цілісною і живою становить суть Вчительського служіння Церкви, яке проявляється у передаванні та поясненні Божого Об’явлення.

У здійсненні свого Вчительського служіння Церква не може залишити поза увагою сучасні комунікаційні засоби і активно використовує для проповідування Божого Слова книжкові та електронні видання, радіо- та телеефір, можливості Інтернету та ін. У цьому пастирському зверненні хочемо особливо наголосити на важливості використання всіх цих засобів для поширення та пояснення Господньої науки, а також звернути увагу на деякі небезпеки, які можуть бути з цим пов’язані.

Завдання релігійних публікацій є надзвичайно важливим. Його добре виражають слова, котрими євангелист Іван завершує свою розповідь: «Все це написано, щоб увірували ви, що Ісус − Христос, Син Божий, а увірувавши, щоб мали життя в його ім'я» (Ів. 20, 31). У Святому Письмі Старого Заповіту знаходимо розповідь про те, як читання однієї книги стало причиною до покаяння та навернення. Це подія, коли цар Йосія і весь вибраний народ після віднайдення Книги Божого Закону зобов’язалися «ходити слідом за Господом і пильнувати його заповіді, накази і його установи з усього серця й з усієї душі» (ІІ Цар. 23, 2). Ось яка велика сила натхненого книжного слова!

Високопреосвященним і Преосвященним Владикам,
всесвітлішим, всечеснішим та преподобним отцям,
преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам
Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

«Воскресіння день − просвітімося люди!
Пасха Господня, Пасха, від смерті бо до життя
І від землі до небес Христос Бог нас перевів, −
Перемоги пісню співаємо!»

Воскресна Утреня, Канон Пасхи

Сьогодні, у день світлого празника Христового Воскресіння, цими словами Канону Пасхи Свята Церква прославляє свого Спасителя, який воскрес із мертвих. Подібно як і колись, у перший день створення світу, нині із темряви гробу, що звичайно є темрявою небуття, розпачу і безвиході, засяяло божественне і несотворене світло життя. «Воскресіння день − просвітімося люди!» Це світло божества, яке випромінює із пошматованого і зраненого, але воскреслого тіла Ісуса, пронизує сьогодні всіх нас, проникає у нашу особисту темряву гріха, немочі, безнадії та зневіри і просвічує, оживляє та воскрешає − відкриває двері до нового життя.

Всесвітлішим, всечеснішим та преподобним отцям,
преподобним ченцям і черницям,  дорогим у Христі мирянам
 Стрийської єпархії Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес! Воістину Воскрес!

«Сьогодні все наповнилося світлом,
небо, земля і глибини підземні.
Нехай же празнує вся вселенна
Христове воскресіння,
в якому ми утверджуємось!»

Воскресна Утреня, Канон Пасхи

Улюблені в Христі браття та сестри!

Мов заключний акорд цієї величної Пасхальної стихири урочисто звучить Великодній гімн: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим що в гробах життя дарував», звіщаючи світові світанок нового дня Господнього, світанок спасіння світу. Його змістом є повнота Правди, яка творить основу нашої віри та є причиною нашої надії. Все проголошує остаточну перемогу Божої любові, котра обіймає кожного з народжених та все людство, спонукуючи до радісного визнання: Воскреслий Христос Ісус є Господь та Спаситель.
Звістка про Христове Воскресіння є центральною правдою всього Божественного Об'явлення, спасительною та преображуючою світ силою Євангелія. Вона зібрала воєдино усі народи в Єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву, установлюючи її єдиним вірогідним свідком Христового Воскресіння та носієм Радісної Благовісті на всі часи для всього людства.

«Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: Він воскрес» - проголосили ангели жінкам мироносицям, а тим і до всієї історії світу про сповнення Господньої обіцянки спасіння. «Воскрес із мертвих» – це головне ствердження Великодньої правди, перед якою смиренно схиляється розум, бо Божественна Мудрість об'являє людині свою велич лише в благодаті віри.
Пасхальне таїнство є неповторною історичною миттю торжества Божественної любові, у якій людина віднаходить ствердження правди про себе та об'явлення повноти свого життя. Справжня туга за безсмертям не родиться з ізольованого, зосередженого на собі існування, яке не заспокоює, але з досвіду безумовного дару любові. Тож якщо таїнство життя є тотожне таїнству любові, тоді воно є пов’язане з процесом самозречення аж до смерті. Христовим воскресінням долаються всі протилежності між життям та смертю: присутність вічності стає реальністю. Така присутність є основою віри: вона несе в собі запоруку осягнення нашої остаточної мети. Віра є там, де тріумфує любов. Тому що в Христовій смерті та Воскресінні Божа любов подолала смерть – може людина вірити, що її буття в єдності з Богом є правдивим життям, яке долає смерть.

Всесвітлішим, високопреподобним,
преподобним та всечеснішим
священнослужителям
Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі співбрати у Христовому священстві!

У Cтрасний четвер, того дня, коли наш Божественний Спаситель перед своїми страстями зібрав своїх учнів на Тайну вечерю, хочу і я зібрати всіх вас довкола себе за посередництвом цього послання. Під час таїнственної трапези з апостолами Ісус Христос установив святе таїнство Священства. До участі у цьому великому таїнстві Він вибрав і покликав також і нас, зробив це служіння сенсом нашого життя та земної місії. В цей святковий день хочу щиро привітати вас, що стали учасниками вічного священства самого Спасителя, та разом з вами поміркувати над його змістом і тими завданнями, які ми повинні виконати в нашій Церкві і в нашому народі.

Погляньмо сьогодні на Христа, який знову засідає з нами до своєї Тайної вечері. Яким ми Його побачимо? Що Він до нас каже і що з нами чинить? З усіх таїнственних жестів Христа на цій вечері хотів би звернути вашу увагу лише на такі три: вмивання ніг учням, подавання їм для споживання свого Тіла і своєї Крові під видом хліба і вина та молитва за них до Отця.

Першим жестом – який ми звершуємо у катедральних храмах під час чину вмивання ніг саме у Великий четвер – Христос у видимий і зворушливий спосіб упокорює себе перед власними учнями і вказує їм на те, що Він є серед них як слуга. Пояснюючи здивованим і схвильованим учням свою поведінку, Спаситель каже: «Чи знаєте, що я зробив вам? Ви звете мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо я є. Тож коли вмив вам ноги я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному» (Ів. 13, 12–14). Таким чином Спаситель навчає нас, що Його священство не є запорукою людського владарювання чи привілеєм. Бути священиком – означає бути для всіх слугою, бути тим, хто щодня обмиває людську нечистоту, тобто служить ближньому за прикладом свого Господа. «Слуга не більший за свого пана, а посланий не більший за того, хто його послав», – каже Христос (Ів. 13, 16). Бути священиком – означає бути слугою очищення людини, щоби кожен віруючий міг стати причасником чистоти життя самого Христа.

А як важливо для кожного з нас, особливо в ці дні Великого посту, коли годинами слухаємо сповіді вірних, самим бути очищеними та вмитими Христом у цій купелі душі, що звемо святим таїнством Покаяння! Тому прибігаймо якнайчастіше до цієї тайни Божого милосердя, даймо Христові послужити нам і дозвольмо Йому зробити нас здатними до служіння іншим. «Коли я тебе не вмию, – каже Ісус до Петра, а також і до кожного з нас, – то не матимеш зі мною частки» (Ів. 13, 8).

«Тим-то і ми, як отроки, знамена перемоги носячи,
Тобі, переможцеві смерті, воскликуємо:
"Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє!"»

Тропар Квітної неділі

Улюблена у Христі українська молоде!

У святковий день тріумфального входу Господнього до стольного града Єрусалима звертаюся до вас зі своїм першим, після сходження на престол Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, пастирським посланням.

В Католицькій Церкві склалася традиція, що у Квітну неділю особливу увагу звертають на молодь. Цього дня на площі Святого Петра в Римі сотні ваших ровесників з усього світу збираються на молитву разом зі Святішим Отцем. Користаю з такої нагоди, щоб за посередництвом цього листа звернутися до вас, запевнити вас у своїй особливій турботі та запросити до діалогу з Божим Словом, яке Свята Церква нам проповідує.

Квітна неділя – це день, який робить нас учасниками особливої події. Ісус Христос підходить до звершення своєї спасительної місії – наближаються Його розп’яття, смерть і воскресіння. І от напередодні своїх страстей Бог Ізраїля у людському тілі приходить до свого народу! Цей прихід провістив був цар Давид, урочисто внісши до Єрусалима ковчег Завіту із зображеними на ньому херувимами, що знаменувало присутність Того, хто сидить на херувимах. Видимий знак присутності Всемогутнього був для ізраїльтян запорукою їхньої непереможності. Бо ж сам Господь перебуває між ними!

Улюблені в Христі Ісусі браття і сестри!

Впродовж майже сорока днів, на заклик Адміністратора УГКЦ Високопреосвященного Владики Ігоря, вся наша Церква в Україні та на поселеннях молитвою до Святого Духа «Царю Небесний» випрошувала Божої благодаті для успішного вибору наступника Блаженнішого Любомира. Господь вислухав наші молитви, і з натхнення Святого Духа Отці Священного Синоду УГКЦ вибрали Главою та Отцем нашої Церкви Блаженнішого Святослава Шевчука.

Бог навідався до народу Свого, даючи знак Своєї особливішої Милості та Любові. Саме таким Його знаком є вибір нового Глави УГКЦ і його інтронізація у Патріаршому соборі Христового Воскресіння в Києві. Знаковим є те, що Вселенський Архиєрей Бенедикт ХVІ на Празник Благовіщення за григоріанським календарем одобрив вибір Синоду єпископів, а сама інтронізація Блаженішого Святослава відбулася в Хрестопоклінну Неділю за новим і старим стилем. Звістку про обрання нового Блаженнішого наша Церква прийняла однодушно з радістю, засвідчуючи цим даром Святого Духа її єдність, її живу віру в Боже Провидіння та Боже чування над нею.