Кожен християнський храм насить ім’я якогось святого або іменується на честь великого свята. Храм у якому ми молимося носить ім’я Миколая Чудотворця – це наша рідна церква, в якій багато перемишлянців христили своїх дітей, брали шлюб чи відпроваджували у вічність рідних та знайомих. У кожній парафії триває своє життя, де спільно священики та парафіяни служать та трудяться на славу Божу. Одне з найбільших свят, на яке з нетерпінням чекають усі це день вшанування Святого Миколая, архієпископа Мир Ликійських. Велика частина мешканців нашого містечка у цей день святкує храмовий празник. Всі чекають цього дня: старші прибирають оселі, готуються до частування гостей; молодші чекають по своєму, бо знають, що вночі з 18 на 19 грудня до них завітає святий Миколай і принесе подарунки. І звичайно найревніші парафіяни приходять до церкви напередодні свята, щоб її прикрасити. Цього року, у переддень храмового празника, приємно було спостерігати, що прибирали та прикрашали дім Господній, з поміж інших людей, молоді парафіяни – учасники спільноти «Адонай». 

      Спокійним і щасливим для кожного із спільноти «Матері в молитві»  видався день 19 листопада 2011 року. Саме в цей день виповнилося 5 років від заснування спільноти при церкві Святого Миколая м. Перемишляни.

       У своїх душевних роздумах, просьбах в молитві, відправилися на прощу віряни – матері зі священиком о. Віктором Мельником до Гошева, монастиря Згромадження Сестер Пресвятої Родини.

"Пречистий храм Спасів, прецінна світлиця і Діва; священний скарб Божої слави, днесь вводиться в дім Господній"

(Кондак празника).

    Празники на честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі посідають перше місце після празників Господських. Головне завдання Богородичних празників показати велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її почитання і наслідування. Найбільші Богородичні празники — Різдво й Успення, показують нам і перші хвилини її існування на землі, і її відхід до вічности. Одинокий празник, який висвітлює дитячі і юні літа Пресвятої Богоматері, називається Введенням в храм, що його святкуємо 21 листопада. У наших богослуженнях він має назву "Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії". Празник Вве­дення відкриває нам деякі таємниці з дитячого та дівочого життя Пречистої Діви Марії, проливає світло на її батьків, її виховання у святині та приготування до найвищої гідности: бути Матір'ю Божо­го Сина. Розглянемо цей празник, звернемо увагу на три питання: його історію, богослуження та духовне значення для нас.

    Святе Євангеліє нічого не говорить нам про подію уведення в храм. Основою цього празника, як і празника Різдва й Успення Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, передусім Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея "Про Різдво Пре­чистої Діви Марії". Звідси довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що, як у них з'явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові у храмі Єрусалима. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. І коли їй було три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька святого Йоана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як дорос­ла дівиця, не була заручена зі святим Йосифом.

    Празник Введення належить до дванадцяти великих празників. Він має один день перед- і чотири дні попразденства. Про нього маємо згадки з V ст., але треба було аж кількасот літ, доки він став загальнопоширеним на усьому Сході. З проповідей на цей день царгородських патріярхів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) з'ясовуємо, що празник Введення був встановлений у VIII ст. У Синайському Євангелії з VIII ст., яке подарував до синайського монастиря цісар Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. Цей празник є і в грецьких місяце­словах з IX століття. І з цього століття його знають і святкують усі. Синайський канонар з ІХ-Х ст. фіксує празник Введення під назвою: "Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки". Типікон Великої Царгородської Церкви (ІХ-Х ст. ), хоча не подає ані апостола, ані Євангелія на цей празник, але про 21 листопада так каже: "Собор святої Богородиці, яку батьки привели і передали у храм Господній від трьох літ". Евергетицький типікон з XI ст. має службу Введення з перед- і попразденством. Службу на цей празник уклав Григорій Нікомедійський (IX ст. ), Василій Пагаріот і Сергій Святогорець.

    На Захід празник Введення прийшов досить пізно — аж при кінці XIV століття, а в середині XV ст. поширився по всій Європі. Захід святкує празник Введення того самого дня, що й Східна Церква — 21 листопада. У середньовіччі Введення в храм було улюбленою темою в іконографії.

    Богослужба цього дня в радісних і веселих тонах оспівує подію входу в храм, прославляє гідність Божої Матері та звеличує велику жертву її батьків. Пісні й гимни цього дня дуже багаті на поетичні звороти, алегорії та алюзії. Ця глибоко догматична поезія у гарних порівняннях і символах оспівує богоматеринство, дівицтво, святість і заступництво Пречистої Діви Марії. Найчастіше славиться вона тут як Божий храм. Це алюзія до храму, в який її батьки приво­дять. Ось деякі вислови зі стихир і канона празника: "Ти храм Божий", "храм освященний", "храм, що має вмістити Сина Божо­го", "храм усіх Царя і престол", "храм живий святої слави Христа Бога нашого", "найсвятіший храм святого Бога нашого", "боговміс­тимий храм", "храм і палата", "храм, і палата, і живе небо".

    Пресвята Богородиця, входячи в храм, хоча роками молодень­ка, але була зріла духом: "Трилітня тілом, — сказано у третій пісні канона, — багатолітня духом, ширша від небес і вища понад небес­ні сили, хай прославиться піснями Богоневіста". Вона є сповненням пророцтв Старого Завіту і слава Нового Завіту: "Ти пророків пропо­відь, апостолів слава й мучеників похвала, і всіх земних обнов­лення. Діво Мати Божа. Ми Тобою примирилися. Тому празнуємо Твій у храм Господній вхід, і всі з ангелами Тобі, Пречиста, співа­ючи кличемо: радуйся. Твоїми молитвами спасаємося" (Стихира вечірні).

    Через її входження радіє храм Господній, радіють ангели й люди: "Днесь Боговмістимий храм Богородиця у храм Господній приводиться і Захарія її приймає. Днесь святая святих радується, і хор ангельський таїнственно торжествує. З ними і ми днесь празнуючи, з Гавриїлом закличмо: радуйся, благодатна. Господь з Тобою, ти маєш велику милість" (Стихира вечірні).

    З нагоди небуденного торжества на честь Богоматері і свята Церква взиває всіх вірних до участи у празничній радості: "При­йдіть, усі вірні, — співаємо на стихирах литії, — єдину непорочну звеличаймо, пророками проповідану і в храм приведену, перед віками вибрану Матір, що в останньому часі сталась Богородицею. Господи, її молитвами, подай нам Твій мир і велику милість".

    Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам насамперед про радісну жертву святих Йоакима й Анни. Вони свою, в Бога вимо­лену, донечку самі приводять до храму на службу Богові. На каноні утрені празника в восьмій пісні читаємо: "Анна колись, приводячи Пречистий Храм (Марію) у дім Божий, голосно закликала і з вірою сказала до священика: "Прийми сьогодні дитину, Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа".

    Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святий Йоаким і Анна, так і Марія є для нас гарним зразком радісної жертви і служби Богові.

    Може ще ніколи уся Христова Церква, а в тім і наша Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріялізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, які за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: "Прийми дитину, яку Бог мені дав".

    Ознакою глибокої релігійности якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його чис­ленні покликання, тобто священики, місіонери монахи й монахині. Нічого не допоможуть нам навіть найкращі святині й золоті прес­толи, коли не матимемо священиків, які в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі таїнства й голосили б Боже слово. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шептицький каже: "Зрозумійте, що народові треба до спасення ревних і святих священиків". Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан — це серце й душа Церкви.

    Де шукати розв'язок цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священицького й монашого стану — це добрий християнський дім. "Добрий родинний дім, — каже німецький кардинал М. Фавльгабер, — це перша духовна семінарія". А свята Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Статистика свідчить, що п'ятдесят відсотків духовних покликань вирішується між шостим і чотирнадцятим роком життя, це той час, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.

    Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви є дуже важливим чинником у плеканні покликань. Без духа жертви нема любови ідеалів, бо жертва це мова любови. Тому батьки повинні відразу від колиски заправляти своїх дітей до жертви й посвяти.

    Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б в родині дух жертви та ідеал духовного покликання. Зате в нас є багато батьків, що в зародку вбивають голос покли­кання у серцях своїх дітей.

    Майбутнє нашої Церкви й народу багато в чому залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам потрібні батьки, які за прикладом святого Йоакима й Анни радо благосло­вили б своїх дітей на цілопальну жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам потрібна ідейна молодь, яка за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богові, Церкві й народові. І щойно тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.

Палаюча свічка – це символ Христа, Божественного Світла, Церкви, благодаті, віри, духовної радості, благочестя. Це видимий знак, що виражає нашу гарячу любов до того, кому або за кого вона ставиться. І якщо немає цієї любові та благоговіння, то свічки не мають ніякого значення, тоді наша жертва є марною. Під час кожного Богослужіння в церкві засвічують свічки. Вони призначені не лише для того, щоб освітлювати приміщення. Бо навіть якщо служба правиться вдень, коли світла доволі, все одно запалюють свічки. Свічки символізують теплоту наших молитов, сердечне покаяння за наші гріхи. Вони горять в різних місцях церкви.

Сектознавці і психологи б'ють тривогу: релігійні організації, яких «офіційні Церкви» називають сектами, розвиваються величезними темпами, причому особливий наплив неофітів в їх ряди спостерігається в кризу. Прикро стверджувати той факт, що в Україні реєструють організації, які мають невиразні віровчення. Технології у них такі: щоб утримати людину, «наставники» переконують його, що їм він дуже потрібний. Наприклад, можуть захопитися тим, яка у людини колекція марок, як він чудово грає на гітарі і в той же час поспівчувати, що вдома його «пиляє» дружина, а дитина вчиться жахливо в школі чи в університеті.

Щорічно в четверту суботу листопада згадуємо та поминаємо жертв Голодомору 1932-1933 років. Це загальнонаціональний захід, в якому бере участь вся Україна від Сходу до Заходу. Цей день об’єднує усіх, бо трагедія голодомору торкається кожного свідомого українця: від чиновника до найпростішого робітника.

Цьогорічно 26 листопада о 16 год. вже традиційно до загальноукраїнської акції «Запали свічку пам’яті» також приєдналась громада м. Перемишляни. На шкільному подвір’ї СШ №2 відбувся захід », приурочений цій жахливій події.

Дорогі прочани!

Вже минає двадцять років з того часу, коли в Унівській Лаврі почало відроджуватися монаше життя. 1991 р. в Успенському храмі Лаври після жахливого лихоліття переслідування вперше було відслужено богослуження ченцями студійського уставу. Того ж року розпочався активний прочанський рух до Унева, в якому особливе місце займає успенська піша проща зі Львова. У цій прощі вже взяли участь десятки тисяч прочан. Що потягає нас здійснювати прощі? Чи тільки можливість випробувати свої фізичні сили, адже проща вимагає багато зусилля? Напевно, ні. Головним стремлінням прочанина є почути Слово Боже, яке дуже часто проповідується протягом прочанського шляху та на сам празник Успення в Уневі. Прочанин у Слові Божому віднаходить дороговказ для свого життя. Так легко загубитися на життєвих шляхах у теперішньому світі. А скільки можемо зустріти фальшивих орієнтирів, які неправдиво вказують людині життєвий напрям. Без сумніву Слово Боже є найкращим і найпевнішим нашим орієнтиром, бо ж саме у Господа є «слова життя вічного» (Ів. 6, 68)! Незамінним нашим співпрочанином є Пресвята Богородиця, котра була Матір’ю Слова Божого і котра подала нам приклад зберігати Його у своєму серці (Лк. 2, 51). Нехай вона нас супроводжує й у цій ювілейній прощі.

Дорогі прочани! Ми щиро бажаємо вам, щоб кожен із вас й цього року щасливо пройшов свій паломницький шлях до Унева та щоб почуте Слово Боже принесло рясні плоди у вашому житті.

Єрм. Теодор Мартинюк,
студит Ігумен

Дорогі у Христі, сьогодні ми вирушаємо до Святоуспенської Унівської Лаври прощею, яка є ювілейною, себто ХХ з черги. Перша відбулася у 1991 році з ініціативи Марійської Дружини храму св. Архистратига Михаїла, що у Львові під духовним проводом єрм. Йосифа Міляна (на даний час єпископа-помічника Київської Архиєпархії УГКЦ). Протягом ось цих 20-років змінилося не одне покоління прочан, але незмінним залишається одне – місце паломництва. Пресвята Богородиця, що об’явилася в Уневі щороку кличе нас до себе, щоб ми знову і знову змогли побачити особливу присутність Божу у нашому житті, житті нашого Hароду та цілого світу. Христові слова «ось я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28,20) повинні стати великою заохотою у тому, щоб варто жити з Богом і для Бога. Саме з цього починає людське життя набирати сенсу, коли у його центрі стоїть Господь!

Цьогорічна проща є присвячена темі Слова Божого у житті людини. Саме її розкриватимуть перед нами заздалегідь запрошені духовні провідники. Основною спонукою у виборі цієї теми стало звернення Постійного Синоду УГКЦ у тому, щоб належним чином приготуватися до святкування 1025 ліття хрещення Руси-України, яке святкуватимемо у 2013 році. 2011 рік Синодальні Отці закликають присвятити саме роздумам на роллю Божого Слова у нашому житті. Залишаючи завдання розкриття цієї теми особам, яких ми запросили наперед, а також координаторам груп, які з разом з Вами спробують зглибити її у часі біблійних читань, хочу поділитися з Вами кількома думками відносно цього.

Чим є Слово Боже і яке значення воно має у моєму житті? Це питання належить до основних, яке повинен собі щодня ставити християнин. Адже автором цього слова не є людина, але Бог, який «задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком. і був розп'ятий…і страждав, і був похований… і воскрес у третій день…і вдруге прийде судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця». Ця правда про Господа, яку ми щодня визнаємо у «Вірую» підчас Святої Літургії виразно показує нам, що Бог не є байдужим, пасивним, щодо життя людини, але є люблячим Батьком, який піклується про кожного, щоб кожному відкрити двері життя вічного. З огляду на це і Слова Божі, які ми читаємо у Святому Письмі говорять нам передовсім про життя вічне і про те, як нам його осягнути.

Період історії, у якому живемо характеризують дві досить цікаві тенденції. З однієї сторони усе людство стремить до того, щоб уможливити людині вічне життя. Щоб це побачити, не потрібно йти далеко. Вистачає поглянути на постійні пошуки безсмертя у сучасних наукових експериментах, особливо медичних. Людина щораз то більше бажає бути вічно молодою, красивою. З іншої сторони не можна не зауважити і другої тенденції, яка намагається немовби викинути Бога з життя людини через надмірну рекламу дочасного і відкинення усього того, що є пов’язане з Ним.

«Живи теперішньою хвилиною» - такі слова можна досить часто почути тепер. Вони самі у собі не є погані, але коли вони не сповнені вірою у життя вічне з Господом, то вони можуть стати для сучасної людини однією із форм втечі від насущних питань людського життя. Адже ж правда про те, що існує життя вічне є великою заохотою у тому, щоб змінювати час, історію, країну, землю, у якій живемо. Саме свідомість того, що існує життя вічне з Господом і що Господь діє у житті кожної людини, спонукало не одне покоління людей, особливо християн творити, жити, працювати. Погляньмо хоча б на твори архітектури побудовані давним давно, якими ми милуємося до сих пір, або на музичні твори, які до наших днів не втрачають своєї популярності. Ось ця «невмирущість» згаданих творів криється передовсім у тому, що люди, які їх творили були наскрізь просякнуті вірою у життя вічне з Господом! Саме віра у те, що життя вічне і Бог є однією і тією ж істиною спонукала їх відкривати двері майбутнього ще у цьому світі!