Дорогі браття і сестри!
Цією неділею ми починаємо приготування до Великого посту. Для роздумів Церква обрала притчу про Митаря і Фарисея, яку розповів Ісус. Попереднє речення, сказане Христом, звучить так: "Для деяких, що були певні про себе, мовляв вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу"(Лк.18,9). Тому сьогодні зосередимо нашу увагу на двох протилежних рисах людини: гордість і смирення.
Як вважає митрополит Антоній Сурозький гордим є той, хто не визнає над собою ані Божого, ані людського суду, оскільки сам собі закон.
Одного разу авва Доротей відвідав один чоловічий монастир. Місцеві монахи з великим завзяттям почали розповідати йому про одного молодого монаха, який є зразком смирення: він ніколи не гнівається, не обурюється, не заперечує, коли його принижують чи зневажають. Авва Доротей, як досвідчений монах, не повірив цьому, покликав того брата і запитав: "Яким чином у своєму молодому віці ти досягнув такої досконалості, що коли тебе ганьблять, принижують, зневажають, ти не обурюєшся?" Тоді молодий монах відповів: "Навіщо мені обурюватися, коли якісь собаки на мене гавкають?" На думку митрополита Антонія духовний стан цього монаха не відповідав смиренню, він був вільний не лише від осудження своїх кривдників, а взагалі від звичайного людського судження, думки інших людей про нього йому були неважливі, він сам собі був суддею, мірилом самого себе. Святий Іван Ліствичник писав: "Гордий подібний до яблука, що всередині зігнило, а зверху світить красою... Темнота чужа для світла, а гордий чужий для всякої чесноти".
"Гордість - це заперечення Бога, винахід диявола, погорда людей, мати згуби, дитина неслави, ознака неплідності душі, втеча від Божої благодаті, предтеча шаленості, причина упадків та біснування, джерело гніву, двері лицемірства, твердиня бісів, сховище гріхів, причина безсердечності"(св.Іван Ліствичник).
Очевидним для нас є зв'язок між розумовою, чуттєвою та вольовою сферами діяльності людини. Їх єдність у Біблії окреслена одним словом - "серце".
Автор книги Приповідок пише: ""Більш ніж щось інше пильнуй серце, бо з нього б'ють життя джерела"(Прип.4,23).
Роздумуючи над гордістю митрополит Антоній торкається ще одного терміну - "марнославство" як цілковиту залежність від думки людей про себе. Марнославна людина для власного самоствердження постійно потребує похвали, їй важко прийняти об'єктивну  і справедливу критику. Їй неважливо, за що її хвалитимуть і чи це справедливо.
Натомість, смирення цілком протилежне. Варто зазначити, що цей термін є глибоким за значенням. Смирення пов'язане з поведінкою людини. Тому, важливо вказати на помилкове розуміння смирення. Перший випадок, коли людина намагається заперечити добрі слова про себе, похвалу на свою адресу, начебто вона такою не є. А другий випадок, коли людина зауважила за собою, що в неї з'явилася корисна думка чи навіть щось правильно і слушно сказала, але відразу намагається позбутися такої самооцінки, щоб не потрапити в пастку гордині. Митополит Антоній вважає цих два ставлення неправильними не лише до себе, а й до Бога. Якщо Господь дає людині щось добре сказати чи зробити гідне Бога і людини, то за це потрібно Йому подякувати, не приписувати собі як заслугу, але й не заперечувати своєї участі в доброму.
Смиренна людина, насамперед, та, яка живе в мирі з Богом, собою та з людьми. Також це стосується і примиренності з усіма обставинами життя, станом людини, яка все приймає з волі Божої. Це не означає, що Бог навмисно посилає людині терпіння, хвороби, людей з нестерпним характером їй на шкоду. Так несправедливо. Однак, Господь посилає інколи в складні обставини для того, щоб бути носієм світла, правди, справедливості та спричинитися до змін на краще. А отже, це не пасивна позиція вичікування, а активна, дієва, сповнена енергії та сили як людської, так і Божої. Як горно срібло, а вогонь золото, так Господь випробовує серце"(Прип.17,3).
"Серце людське обмірковує дорогу, та Господь управляє його кроком"(Прип.16,9).
Людина, яка дійсно прагне смирення, має запитати себе: яке моє ставлення до таких викликів життя? Я приймаю це в мирі чи протестую? Тому друге значення розкривається в латинському слові "humilitas", що означає смиренний, а коренем походить від слова humus - тобто плодюча земля. Якщо розглядати землю з притчі, то вона цілком відкрита, незахищена, приймає і дощ, і сонце, і перегній, все, що людина викидає. На думку деяких письменників, смирення - це стан людини, яка готова прийняти все без претензій чи нарікань і з усього принести плід. Відомий святитель, аскет, досвідчений церковний єрарх Теофан Затворник в одному з листів пише до своєї кореспондентки: "Я вражений... Ви поїхали на болотяні ванни лікувати свій ревматизм, Та коли на Вас виливають помиї, щоб зцілити Вашу душу від її недоліків, - Ви жалієтесь". Як пояснює митополит Антоній, ці ванни людина сама обирає, а помиї обирають інші, тому й людина нарікає. Серафим Саровський підкреслює, що будь-який, обраний людиною подвиг, вона виконає тому, що її самолюбство і гординя додають для цього енергію. Натомість, прийняти те, що приходить не з її волі, не завжди вдається. Це відбувається тому, що людина забуває про Бога, який немов би зв'язковий. Вона потребує Божого світла, щоб ясно розуміти свою роль у даній справі. Коли його не вистачає, треба просити і Бог дасть. А це вже мудрість, щоправда,не людська, а Божа. У книзі Приповідок читаємо: "Як прийде гордість, прийде й ганьба, з покірними ж - мудрість"(Прип.11,2). 
Правдиве смирення є ключем для розуміння своєї сутності. Адже смиренна людина не залишає в собі власні мудрування. Вона чиста і здатна пізнавати себе такою, якою є насправді не завдяки її особливостям, а завдяки Богові, якому належить її серце.
Святий Василій Великий писав: "Правдива покора у тому, щоб вважати себе тим, ким людина насправді є: тобто пам'ятати: звідки прийшла і куди йде". Мова про так зване смирення святих, суть якого полягає в тому, що вони бачили своїм духовним зором красу Божу, святість Божу і при цьому не порівнювали себе, але були настільки вражені цією надприродною красою, що залишалось хіба впасти ниць в любові та подиві, від чого про себе й не згадаєш, бо краса настільки зачаровує, що не цікаво думати про себе. Хто ж буде дивитися на себе, коли можна споглядати щось, що перевищує будь-яку красу? А це світ Божий і Боже Царство!