Кожна людина має почуття власної гідності. Вона бажає і очікує шанобливого ставлення до себе. Це прагнення є цілком природним, оскільки людина створена "на Божий образ". Перший, хто її незмінно поважає і цінує - сам Господь. Його ставлення до людини завжди добре, а отже, розвиває в ній почуття своєї гідності та значущості. Той, Хто все знає про людину, не змінює свого ставлення до неї, незважаючи на її мінливу поведінку, зміну світоглядних переконань, навіть можливе відречення чи свідоме богохульство. Незмінність поведінки  Бога по відношенню до людини можна трактувати як Його слабкість і безпорадність. Насправді, це найсильніша "зброя", яку Господь використовує. Вона ніколи не завдасть ран чи смерті. Радше навпаки, тією "зброєю" Бог лікує рани людських душ і тіл, Він виводить з темряви незнання і твердосердя. Інколи для цього потрібно багато часу, але Господь довготерпеливий. Він не заважає на особи, руйнуючи стереотипи вибіркового ставлення до людей. Це людська властивість, однак, набута, а не природна. Апостол Яків пише про неї так:  "Коли ж вважаєте на особи, чините гріх; закон засуджує вас як переступників"(Як.2,9).
У Бога одна мета - все привести до ладу!
Можна запитати: хіба у світі відсутній порядок? Він існує, але не повний, а все тому, що людина змінилася і через неї змінюється світ. Поряд із прагненням пізнавати і вивчати світ: процеси та явища, які відбуваються в ньому, досліджувати інші галактики, винаходити нові медичні препарати, нові технології для більш безпечного і зручного життя на планеті, людині не слід занедбувати самопізнання. Саме людина є однією з недосліджених таємниць впродовж усієї історії людства. і це правда, бо поряд з почуттям геніальності, всесильності, неперевершеності та ж людина може почуватися нещасливою, немов би їй не вистачає цілісності, що залежить від сформованих нею стосунків з людьми, природою та Богом. Роздумуючи над самопізнанням, митрополит Антоній Сурозький у своїй книжці "Людина перед Богом" пише про "я" людини і розрізняє його в двох термінах: індивідуум та особа. Він зазначає, що індивідуум - це межа поділу, те, що неможливо більше розділити, за порогами чого порушується цілісність людської сутності. Для опису індивідуума потрібно погрупувати людей за певними ознаками: ріст, колір волосся, звук голосу, тощо. Відтак, відрізнити одного індивідуума від іншого можна  методом контрасту: інколи це протилежне, а інколи - аналогія. Говорячи про контраст митрополит підкреслює відстань, яка встановлюється між людьми і називає це одним із аспектів гріховного стану. Коли людина є частиною певного середовища і не хоче бути розчавленою, приниженою, знищеною, вона повинна утверджуватися проти тиску чи насильства зі сторони оточення. Таке самоствердження створює ще більш напружену ситуацію розпаду стосунків, яка полягає у відмові від іншого запереченні, відкиненні, відмові бути потоптаним, знищеним. На це протиставлення варто звернути особливу увагу. Якщо людина хоче пізнати себе, то повинна перш за все побачити один із наслідків - вона знаходиться в становищі заперечення іншої людини. Самоствердження завжди рівносильне відмрві, запереченню іншого. Це також відмова від здатності любити, оскільки любити - означає, перш за все, визнавати факт існування ближніх, їх актуальність, відмінність, сприймати його не як небезпеку, а як учасника в творенні спільної гармонії вселенної,  ставитися з повагою.
Другий термін людського "я" - особа, - має своє обгрунтування в Святому Писанні. Для особи характерне те, що вона не відрізняється від іншої особи шляхом протиставлення чи самоствердження. Особа неповторна. Вичерпний образ особи, на думку автора, поданий в книзі Одкровення (2,17), де написано, що в майбутньому Божому Царстві кожна людина отримає білий камінь і на ньому написане нове ім'я, якого ніхто не знає, крім цієї людини і Бога. Це ім'я зовсім інше від того, яким людина названа після народження.
Це ім'я відповідає сутності особи, а точніше - особа, виражена іменем. Варто пригадати, що в євреїв існує давня традиція, згідно якої вважалося, що ім'я і особа тотожні між собою. Якщо ми хочемо пізнати все значення імені особи, то це ім'я виражене неповторним Божим Словом. Це ім'я - неповторний і особистий, ні з чим незрівнянний, стосунок кожної людини з Богом.
Отож, особа знаходить своє задоволення, повноту і радість лише в розкритті свого первообразу, який звільняється, розквітає, розкривається, і тим самим, все більше виявляє та знищує індивідуум. Особа, яка напочатку була вмістилищем любові того, хто любить і того, хто люблений, звільнена з полону індивідуума, знову входить в гармонію, якою є Божественна Любов, що все утримує і розкриває в кожній людині світло Боже, яке випромінює навколо.
А тепер повернімося до зустрічі Ісуса з Закхеєм. Чи не всеохоплююча, незмінна, довшотерпелива любов Бога торкнулася нарешті розуму і серця нещасного митаря, який пережив нове ставлення до себе як до особи гідної, шанованої, прийнятої. Зіпсовані беззаконням та злочинними діями стосунки з Богом та людьми починають оздоровлюватися завдяки ініціативі Божого Сина та чесному визнанню грішника. Над його домом засяяло світло, бо й "він син Авраама". Приклад Закхея засвідчує, що повне і правдиве пізнання себе можливе за умови прагнення і здійснення зустрічі людини з Богом, котрий раніше за неї вирушив їй навпроти не для того, щоб осудити, а щоб спасти. Триваймо і ми в процесі самопізнання, беручи за провідника Божу мудрість. Тоді побачимо велике світло, а в ньому себе, очищених та освячених, яким дано споживати від дерева життя, що в Божому раю (Пор. Одкр 2,7).