• datalife engine
    • Вертепне дійство від спільноти подружніх пар14 січня , у день вшанування пам′яті Василія Великого , спільнота подружніх пар нашого храму порадувала парафіян та гостей Різдвяним Вертепом. Розпочалося дійство в українській сім′ї, за традиційним столом із пампухами, кутею… 

    • 10 рис щирої людиниПоведінка щирих людей відповідає їхньому внутрішньому світу. На жаль, цю особливість важко розгледіти. Проблема в тому, що стосунки між людьми — відносні, і залежать від того, як ми сприймаємо один одного через власну суб’єктивність. Вміти бути щирим — рідкісна якість. У світі, що сповнений фальшивими примхами, ЗМІ, віртуальними людьми, персональними брендами, де кожен хоче те, чого у нього нема, — ніхто не задоволений тим, ким він є. А найважливіше те, що ніхто не готовий визнати цей факт; це стається дедалі рідше.

    • Спільнота «Адонай» відвідала сестер студиток із Різдвяним вертепомУ період між Різдвом Ісуса та Йорданськими святами всі християни активно колядують, віншують, навідуються в гості один до одного зі щирими привітаннями на добро та щастя. Такими днями скористалися учасники спільноти «Адонай» та завітали у гості з Вертепом, колядками та віншуваннями до перемишлянських сестер-студиток – с.Сузанни та с.Лілії.

    • Різдво без кінця«Чому Різдво не може бути кожного дня?» Діти часто запитують про це, пов'язуючи Різдво з подарунками, солодощами та відпочинком від повсякденних обов'язків. Дорослі посміхаються, тому що знають, що свято не може тривати вічно. Дорослі знають, що потрібно повернутися в «реальний світ». Діти задають чудове запитання, а дорослі дають невірну відповідь.
    • “Різдвяна просфора” духовенства Стрийської єпархії11 січня 2018 року духовенство Стрийської єпархії, взявши участь у Архиєрейській Божественній Літургії у катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий,  молитовно дякувало Богові за прожитий минулий рік. Владика Богдан (Манишин), який очолив святочне соборне Богослужіння, звернувся до присутніх священнослужителів із пастирською настановою, розважаючи над текстом Євангелія дня про багатого юнака. «Бог є повний ініціативи, повний творчості», – сказав Архиєрей, закликаючи священиків «миттєво реагувати на потреби часу, здійснюючи Божу волю на повірених їм парафіях».
    • Божий дар подружжяНа думку багатьох, любов та подружжя є чимось природним, чимось, що відбувається само собою, згідно з природним ходом подій. Все починається з любові, з того, що людина закохується, а закінчується — як „природний" наслідок такого стану справ — подружнім союзом.
    • Спільнота "Адонай" прославляє народження Христа8 січня, коли церква відзначає Собор Пресвятої Богородиці, спільнота «Адонай» презентувала для парафіян рідного храму свій цьогорічний вертеп.    
               Після Святої Літургії багато парафіян залишилися у церкві аби разом із спільнотою пережити радість Різдва нашого Спасителя.

    • Похід вертепів у ПеремишлянахУ нашому місті багато років поспіль на Різдво Христове відбувається "Похід вертепів". Діти та молодь перемишлянських парафій показують вертепи і колядують.
      За традицією, і цього року мешканці міста чисельно зібралися всі разом у церкві св.Володимира та о.Омеляна Ковча.

    • Вертепне дійство катехитичної групиУ Різдвяний ранок, 7 січня, здавалось, що маленькі ангели спустились з Неба до храму Св. Миколая Чудотворця, що в Перемишлянах. Також до цих ангелят долучились маленькі пастушки та коляднички. Хто вони ці милі діти? І що згуртовало їх у цій церкві? Діти ці - ученики молодшої катехитичної групи храму Св. Миколая і зібрались вони в ньому поклонитись Рожденному і розповісти про Різдвяну радість, як маленьким так і дорослим парафіянам.

    • РІЗДВО ХРИСТОВЕ(Фото)Різдво Твоє, Христе Боже наш, * засвітило світові світло розуміння: * в ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди навчилися * поклонятися Тобі – Сонцю правди, * і пізнавати Тебе – Схід з висоти. * Господи, слава Тобі.
    • ВІТАЄМО З НОВИМ РОКОМ!р
    • НЕ ДВА РІЗДВА, А ДВІ ДАТИ ЙОГО СВЯТКУВАННЯ: ДУМКИ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВАБлаженніший Святослав висловив свою думку про нещодавно законодавчо ухвалену дату святкування Різдва за григоріанським календарем – 25 грудня. Тож коли нам святкувати Різдво
    • ПРИТЧА ПРО НАШІ ПЛАНИНа одному з пагорбів росли три дерева. Одного разу вони розговорилися про свої надії і мрії.

      Перше дерево сказало: «Коли не будь я хотіло би стати шкатулкою для скарбів. Мене заповнили б золотом, сріблом і дорогоцінними каменями. Мене прикрасили б різьбленням, і кожен би бачив мою красу».

      Друге дерево сказало: «Я хотіло би стати потужним кораблем. Я перевозило б царів і цариць по хвилях в усі куточки землі. Всі відчували б себе в безпеці через мою міцність».

      Третє дерево сказало: «Я хотіло би вирости і стати найпотужнішим і високим деревом у лісі. Люди б бачили мене на вершині пагорба, милувалися б моїми гілками і думали б про Бога і про те, як близько я до Нього. Я стало б найбільшим деревом всіх часів і народів, і люди завжди б пам’ятали мене».

    Аргумент «Здоров'я»

    Усі знають, що існують хвороби, які передаються статевим шляхом. Тому будь-які статеві стосунки мають ризик інфікування... (може він/вона для тебе і єдиний, але чи і ти для нього/неї???... а скільки їх було до тебе???...). Слід відзначити, що використання презервативів, хоч і зменшує ризик інфікування, але не убезпечує від нього! Тому, як то кажуть, безпечний секс - це секс у водолазному костюмі... ;-)

    Можуть сказати, що і в шлюбі немеє гарантій (вірність – складна штука)... і це правда, але принаймні їх є більше ніж без нього... Дослідження підтверджують, що відстрочення віку початку статевого життя значно знижує ризик інфікування ВІЛ (особливо для дівчат)...

    Дошлюбні статеві стосунки - це також ризик безплідності через аборти та/або користування гормональними засобами...

    Кажуть багато хворіб через статеву стриманість... хм... але ж ще більше через нестриманість!!!

    Аргумент «людяність»

    Кажуть, що статевий потяг, як і спрага, є природнім і його слід задовільняти... Але ж чим тоді людина відрізняється від тварини??? Тоді статеві стосунки то лише інстинкт? А де ж любов? Якби хтось після того як поїв, навмисне звільняв свій шлунок від їжі, мотивуючи це тим, що не голодний, а лишень хотів отримати задоволення від споживання їжі, ти б назвав таку поведінку природньою? Чим і чим відрізняється той, хто займається сексом лише заради задоволення, втікаючи від природнього аспекту статевих стосунків – відтворення? Людина відрізняється від тварини тим, що може володіти своїми бажаннями, володіти собою і нести відповідальність за свої дії. І чим більшою є ця спроможність, тим більше ми є людьми – розумними і свобідними істотами, які не є рабами своїх бажань, а добрими і відповідальними господарями свого життя.

    Аргумент «Любов»

    «Ми любимо один одного і в цих стосунках виявляємо любов». Але ж коли ці стосунки існують, то важко сказати що саме він/вона більше любить - тебе чи задоволення, яке ти даєш можливість отримати...

    Наявність статевої близькості чомусь створює ОМАНЛИВЕ почуття близькості духовної....

    А якщо через 5-10 років ти з якихось причин (травми, хвороби..) вже не зможеш так «вдовольняти» його/її, то тоді що? – гуд бай?... бо це для нього/неї важливіше ніж ти.

    Час зустрічання є для глибшого пізнання один одного, а статеві стосунки (які все ж є більш зовнішні, фізичні) часто заважають глибше пізнати один одного як людину...

    При дошлюбних статевих стосунках існує ризик, що прийдеться (через вагітність ) пов'язати своє життя з людиною, яка може і не є найкращим варіантом, а тому втратити отой "супер приз"...

    Чекати варто не через заборону, а до моменту, коли готовий прийняти рішення - бути разом і в біді, і в радості; і тоді коли є почуття, і коли вони "сплять"; і коли важко бути... Чекати поки ваші стосунки дозріють до готовності взяти відповідальність один за одного. І шлюб, заснований на любові, є зовнішньою ознакою цієї відповідальності.

    Якщо він/вона справді любить тебе, то почекає до шлюбу, а якщо ні – то для чого вам бути разом... - СПРАЖНЯ ЛЮБОВ ЧЕКАЄ!

    Стримуючись до шлюбу я (і моя "половинка") тим самим тренуємось бути вірними один одному вже у шлюбі. Якщо я не можу (і не навчусь) стримуватись зараз, то чи зможу стриматись колись у подружжі (у відрядженні чи після перемовки з жінкою чи з причин якоїсь хвороби )...

    Важливо пам'ятати, що любов невіддільна від відповідальності, відповідальності за себе, своє життя і життя інших... А де ж ця відповідальність в дошлюбних стосунках???!

    Якщо вагітність, - то шлюб? Але ж хіба дитина має бути причиною шлюбу, а не взаємна любов?

    А може твоєю «половиною» мав бути хтось інший, кращий...? А як він скаже па-па?...То аборт (вбивство)? Або чому дитина має рости без батька/матері? Де відповідальність перед нею? А такі вислови хлопців, думаю, будуть дуже вагомими аргументами для дівчат: "Обіцяти не значить одружуватись." "Не бігай за маршрутками і дівками- наступна завжди буде." "Дівчина не горобець: залетить - не прогодуєш..." ...ось вам і "любов", дівчата...

    Є дуже багато щасливчиків, які вважають, що їхнє кохання взаємне, і вони віддають один одному стільки ж позитивної енергії, скільки отримують у відповідь. Але буває кохання і однобічне...

    Когось вдовольняє ситуація, коли його люблять, обожнюють, а він у відповідь лише приймає таке ставлення до себе і насолоджується цим. А буває, що людина сама закохана до нестями у партнера, який і не уявляє, що таке „дарувати такі ж самі почуття у відповідь".

    У будь-якому випадку, кожен живе так, як вважає за потрібне, і кожен отримує певну насолоду від існуючої любові, а саме: хтось дає, хтось отримує. Можливо, той, хто дарує такі прекрасні почуття, зовсім і не потребує відповідних у свою адресу? Можливо, його задовольняє сам процес кохання? Цілком можливо, що та людина, яка приймає як дане любов до себе і не віддає стільки ж, і щаслива від подібної ситуації. Але рано чи пізно і у першому, і у другому типі стосунків з'являються сумніви щодо правильності і взагалі потреби у існуванні „однобічного" кохання. Спочатку виникають сумніви, а потім і прямі запитання. Чи варто витрачати своє життя на людину, яка не цінує твоїх почуттів? Що краще - відмовитись зараз від партнера, який ніколи тебе не покохає і шукати іншого, чи страждати, сподіваючись, що через роки вас оцінять? А ось які запитання задають собі партнери із „протилежного табору", ті, які не кохають, а лише приймають. Чи варто прирікати себе на життя без кохання? Що зробити, якщо до свого партнера не відчуваєш нічого, крім вдячності: залишитись чи шукати бурхливі почуття?

    До психологів звертаються вже потім, коли хтось один не витримує і знаходить інший об'єкт для захоплення. Або через роки спільного життя зустрічає людину, з якою нарешті дізнається про невідоме до цього часу почуття. Та складність полягає у тому, що роки, прожиті у сім'ї, несуть за собою певну відповідальність щодо партнера, щодо дітей. Який вихід із ситуації? Як їй запобігти вже зараз?

    Річ у тім, що будь-яка людина створена для того, щоб жити у любові. У наш час переважно негативного сприйняття світу особливо важливо відчувати себе затишно і комфортно поряд з близькою людиною. Не тільки маленька дитина потребує любові, але і кожна людина у всіх вікових періодах.Недаремно перед одруженням чи створенням спільного сімейного вогнища існує період, коли двоє людей зустрічаються. Саме цей час потрібен для того, щоб краще пізнати один одного, щоб зрозуміти, чи це саме та людина, яка потрібна вам. Я б радила не нехтувати цим часом і не прискорювати події.

    Подружжя – це велике духовне таїнство. Його освятив ще раніше небесний Спаситель, який, як відомо, сам не був одружений в час могутньої земної місії відкуплення людського року. Між іншим, якраз на весіллі в Кані Галилейській Божий Син учинив своє найперше чудо за посередництвом Діви Марії.

    Подружній законний союз – спільнота осіб, що покликані до відповідальності життя в любові, життя в ласці Божій. Недарма християнське подружжя характеризують як домашню Церкву... Яскравим прикладом для єдності осіб у законному подружжі є небесна спільнота трьох божественних осіб (Пресвята Тройця) та свята Родина – Йосиф, Марія, Ісус Христос.

    Християнське подружжя повинне обрамлюватися великою жертовністю, взаємоповагою, розумінням одне одного... Тобто в контексті цієї істини добре є також згадати і про цілі автентичного подружжя – породження нових членів Церкви, виховання дітей на славу Господа та у незламному католицизмі із палкою вірою. Це й стає головною метою кожної християнської сім'ї. «У своєму житті та у своєму стані християнська подружня пара має серед Божого народу свій власний дар» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. «Lumen gentium », 11).

    У подружніх рамках теж має панувати правдива чистота, до котрої покликані (за виразною волею Творця) всі без винятку, незалежно від стану. Богобоязливі родини мають обов'язок згори світити добрим прикладом для інших, зокрема у наш час, тому що спостерігаємо сьогодні немалу кризу сім'ї, родинних цінностей-пріоритетів. Внаслідок того родина перестає бути своєрідною першою вчителькою віри, християнського виховання для наймолодших тощо.

    «Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19, 6). Варто, звісно, читати такі поважні документи, як наприклад, «Лист до сімей» покійного вже колишнього понтифіка з Рима Івана Павла II, аби християнське подружжя не втрачало ніколи власної мети, сакральності... Бо саме від подружнього стану відгалужуються інші життєві стани. А це неабияка відповідальність... Пріоритет життя...

     

    Джерело: http://mykosovskyy.livejournal.com

    03122010Розгортаючи тему оманливих пропозицій постмодерного суспільства, особливої уваги заслуговує гостра і болюча, але притрушена пухнастим снігом, проблема побачень. Побачення, які за своєю природою мали би означати дещо глибший вимір стосунків між хлопцями та дівчатами, у сучасному розумінні більше схожі на несерйозну гру. Вони стали наче невід'ємною частиною життя підлітків.

    Зустрічі та розлучення відбуваються із шаленою швидкістю. А згодом звичайних побачень стає замало, ось і розпочинаються експерименти з фізичним аспектом стосунків. Властиво саме це щоденно пропагують сучасні мас-медія, постійно намагаючись пе­рекрутити наше світо­сприйняття. Варто відзначити, ці намагання не були і не є марними, вони реально досягли і продовжують досягати поставленої мети. І це буде відбуватися, допоки ми не заборонимо комусь мані­пулювати нами.

    Маю підозру, що більшість підлітків на запитання «для чого вам побачення?» гордо відповіла би: «Щоб краще пізнати свого партнера, перевірити, чи ми підходимо одне одному». Але якщо реально проаналізувати стосунки таких людей, то відповідь була б иншою: «Для того, щоб заспокоїти свій нестримний егоїзм і вгамувати ненаситний апетит пристрастей, який невпинно пробуджує і пропагує сучасне суспільство». Такі стосунки і такі побачення приносять лише тимчасовий і оманливий спокій, несвідоме взаємне задовольняння егоїзму і пристрастей. А вже незабаром настає розлучення, яке приносить зневіру і розчарування, почуття сорому та відчуття, наче нас використали і викинули.

    Тут хочу зауважити ще один вагомий нюанс. Сам Бог, коли створив людину, дав їй абсолютну свободу. У нас же, людей, чомусь розвивається погана звичка – привласнювати всіх і все. «Я маю книжку», – звучить цілком нормально. Жодних проблем. Якщо ми придбали чи нам подарували книжку, ми є її власником. Однак, «я маю дівчину (хлопця)», це звучить «нормально» лише в контексті сучасного суспільства, яке кожному на вухо шепче свою заповідь: «живи так, щоб тобі було добре, про инше – не турбуйся». Важливо бачити відмінність між «я маю дівчину (хлопця)» і «в мене є дівчина (хлопець)». Відмінність ця полягає у змісті. Адже те, що «в мене є дівчина (хлопець)», абсолютно не означає, що вона мені належить і я можу використовувати її у власних цілях так, як мені заманеться. Правдива любов не хоче «мати когось» і не хоче «бути з кимось», а хоче «бути для когось». Зазіхання на посідання чийогось буття є неприпустимим для любови.

    Ще одна серйозна проблема, яку, на жаль, багато людей прак­тикують на своїй «шкірі» – це зведення всієї любови до банальних почуттів. Не забуваймо, що почуття – це один маленький вимір лю­бови. Але самі по собі вони нічого не варті. Для прикладу, якщо людина «відчуває» любов до бідних, але ніколи не допомагає їм і не виявляє милосердя, то чого варті такі почуття? Иншими словами, якщо ми відчу­ваємо якісь почуття до людини, але насправді намагаємося лише зро­бити її інструментом для задоволення власних цілей, то такі почуття не можуть називатися одним із вимірів любо­ви. З иншого боку, почуття вводять нас у сферу романтичних стосунків, де «все дуже гарно і гладко, немає ніяких проблем, випробувань»... Однак насправді романтичні стосунки поза подружжям приносять самі проблеми. Вони ведуть до близькости, але не обов'язково до шлюбу. Є дуже небезпечно дозволяти інтимність, не визначивши, наскільки ми є відданими одне одному. Розпочинаючи романтичні стосунки, ми даруємо себе иншій людині. Тож потрібно бути пильним і зберегти себе саме для тієї людини, яку для нас приготував Бог.

    Наступна проблема полягає в тому, що через побачення люди оминають стадію дружби в стосунках, а основою тих романтичних стосунків, які починаються з побачень, найчастіше є зовнішня привабливість. Відтак прокидаються і фізичні бажання, які зазвичай трактуються як любов. Романтичні стосунки ізолюють пару від взаємин з иншими людьми, весь світ відходить на задній план. Побачення відвертають молодих людей від їхнього найважливішого обов'язку – підготовки до майбутнього. Молодь занедбує розвиток здібностей та обдарувань, «запускає» навчання... весь вільний час затрачається на беззмістовне фліртування. Дивно, але багато молодих людей завжди знайдуть час на те, щоб годину поговорити по телефону «ні про що», однак виділити п'ять хвилин «свого» часу для Бога – значно важче! Як надходить неділя, час для відпочинку і духовного збагачення, нагода для участи у Святій Літургії, то ми згадуємо, що «потрібно підготуватися до екзамену», а ось коли друзі запрошують нас на дискотеку, то «скільки можна вчитися?! Та ж колись потрібно відпочити!», – кажемо ми.

    Табір у селі Розгірче

    Вже традиційно на протязі останніх років при парафії Св. Миколая м. Перемишляни організовуються молодіжно-дитячі християнські табори.
    Також цей рік не став винятком.

    З ініціативи адміністратора храму Св. Миколая о. Віктора Мельника було організовано і проведено два табори. Перший відбувався в селі Розгірче Стрийського району з 12 до 19 липня. В ньому взяло участь 25 дітей віком 14-18 років. Другий табір проходив в с. Подусільна нашого району. Там було зібрано 26 дітей молодшої вікової категорії 9-13 років. Більшість учасників обидвох таборів – це члени дитячо-молодіжної спільноти «Адонай», що дії при храмі Св. Миколая м. Перемишляни.
    Кожен табір був поділений на декілька груп. Кожна група мала свого гурткового.

    Кожен день готував щось нове та пізнавальне, проте незмінним залишався розпорядок таборового дня: вставання, руханка, св. Літургія, сніданок. Після обіду була праця в групах над творчими завданнями. В вільний час - грали ігри, співали пісні, возилися на конях, плавали в річці. Щоранку було «відкриття» дня і щовечора - «закриття». Цей обряд проводили хорунжі з прапором під Гімн України. На закритті дня розносили «Таборову пошту», тобто листи від «таємних друзів». Через день у нас була ватра чи дискотека.

    Хочемо подякувати братам семінаристам: Володимиру, Олегу, Юрію, Івану, Марку, Андрію, пані Роксолані Гуніник, яка є провідником товариства «Адонай», нашим поварям, пану Роману Манишину за сувору і дуже потрібну дисципліну. Дякуємо нашому духівникові, організатору і керівнику табору «Серце любові» о. Віктору Мельнику. Та насамперед і «найбільше дякуємо Богу, що кожен з нас навчився чогось нового і гарно провів час, маючи можливість оздоровитися фізично і духовно збагатитися!!!» (зі слів учасниці табору Ярини Савчук)


    Про перспективи об'єднання українських церков та про готовність задля цього до компромісів та самопожертви їх сучасних провідників говорив у студії Радіо Свобода кардинал Української Греко-Католицької церкви Любомир Гузар.

    Частина друга

    – Сьогодні Московський патріарх Кирило та Ілля ІІ провели Молебень на Володимирській гірці. Це відбувалося з нагоди річниці хрещення України-Руси.

    - Кажуть, от заповідь Христова, щоб усі були одно. Наскільки це можливо для України?

    – Воно не тільки є можливе, воно є обов'язкове. Бо якщо ми легковажимо Божою заповіддю, то як ми можемо себе уважати відповідальними християнами? Ми не можемо легковажити словами Господа. Ми мусимо буди свідомі з нашої сторони, що не завжди легко, зберегти ту єдність.

    Знаємо, як факт, що впродовж двох тисяч років існування християнства вже дуже багато сталося поділів. І ми є свідками того трагічного поділу в Україні. Отже, ми, люди, можемо прогрішитися проти єдності.

    Але ми не можемо легковажити Божу заповідь і мусимо старатися з нашої сторони робити все те, щоб той дар Божий, дар єдності, ми могли прийняти. Бо це є від Бога дар. Це не є наша заслуга, але наше є підготовити, підготовити серце, бути відкритим, бути готовим прийняти Божий дар. Це ми можемо зробити.

    – І коли ми будемо готові до цього? Скільки років, віків має пройти?

    – Ми вже сьогодні є кілька сторіч поділені. І думати, що ми можемо от так, немов би помахом якоїсь магічної палички, все це направити, було б, мені дається, не дуже серйозно.

    Ми мусимо бути свідомі, що ми загнались дуже далеко, що ми дуже багато зробили в напрямі роз'єднання, що ми один одному закидаємо, що ми кажемо: це земля наша, це земля наша, не пхайтеся, не робіть... Одним словом, безліч закидів, труднощів різного роду.

    Коли, як, наскільки ми зуміємо подолати оті різниці, оті взаємні закиди, то це залежить від нас. Воно може статися навіть дуже швидко, якщо б ми цього направду хотіли.

    – То хтось таки не хоче?

    – Здається, що так, не хочемо, може, й ми самі. Ми, які не готові чимсь пожертвувати. Бо тут розходиться про те, що ми мусимо бути готові пожертвувати нашою вигодою, нашими інтересами, різного роду зовнішніми елементами. А ми мусимо цього визбутися. І тому нам так дуже трудно приходить подолати ті різниці.

    Воно могло би статися в короткому часі. Ми могли б, якщо б ми дуже-дуже серйозно до цього взялися і сказали один одному так, як ми кажемо дуже гарно на Воскресній Утренні в день Воскресіння, на Великдень: один одного обіймімо і скажімо один одному «брате». Якби ми були б до цього готові, то могло б дуже швидко прийти. Правдоподібно, оскільки це роз'єднання, від якого терпимо, стільки воно вже, скажу так, досить закорінилося в нас, я думаю, що воно нам швидко і легко не прийде.

    – Про єдність говорять, власне, ієрархи всіх церков.

    Говорять, можливо, по-різному. В сьогоднішньому інтерв'ю газеті «День» Патріарх Філарет говорив про те, що мають надію про те, що Київський патріархат стане визнаною автокефальною церквою.

    Говорив Московський патріарх Кирило кілька тижнів тому в аеропорту Брянська... Я запропоную послухати, що саме він говорив:

    Патріарх Кирило: Коли слово «єдність» вживають щодо трьох братських народів, то часто використовують різні політичні коментарі. Ця єдність з'явилася саме у момент зародження життя святої Русі. Ми зростали у спільній вірі та спільній культурі. Благополуччя кожного з народів та країн залежить від того, наскільки міцним та здатним витримувати історичні випробування буде цей фундамент.

    "Прийдіть вірні, заспіваймо духовну пісню і прославмо Христа,
    який світло прославив чесного Володимира Великого князя"
    (Канон утрені празника).

    Поміж великими і світлими мужами нашої княжої держави святий Володимир Великий, наче сонце, сяє своєю невмирущою славою, величчю і заслугами. В історії Руси-України його записано золотими літерами не тільки як могутнього і розумного володаря, але передусім як хрестителя, просвітителя і ревного апостола християнської віри. Свята віра, яку він прийняв у візантійському обряді, стає з часом серцем і душею нашого народу й держави. Вона стає сильною моральною основою нашого народу, основою нашої культури, звичаїв і обрядів. Вона завжди була великою моральною силою для нашого народу, передусім у дні його горя і руїни. Тією християнською вірою наш народ довгі-довгі сторіччя жив і кріпився, тією ж вірою він і сьогодні живе і кріпиться в неволі безбожного комунізму. І в тому якраз велика заслуга святого Володимира Великого, що дав нашому народові цінний скарб святої віри. Він вічно житиме у серці нашого народу як його хреститель, апостол і святий. 

    ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — ХРЕСТИТЕЛЬ РУСИ-УКРАЇНИ

    Християнська віра не була чимось чужим і незнаним для Володимира Великого. У Києві вже за князя Ігоря були християни, які мали свою церкву. Християнкою була його бабка, свята княгиня Ольга, яка його виховувала. Свята Ольга через різні причини не наважилася запровадити Христову віру у своїй державі. Те, чого вона не зробила, здійснив її внук — Володимир Великий. Він не тільки сам прийняв святе Хрещення, але охрестив увесь наш народ. Тим актом він прирівняв нашу державу з християнськими народами Сходу й Заходу.

    Князь Володимир вирішився прийняти святу віру не із Заходу, а зі Сходу, у візантійському обряді, бо як з Візантією, так і з Болгарією його пов'язували тісні політичні, культурні й економічні відносини. Він відчув своєю душею, що християнська віра у візантійському обряді найкраще відповідає психіці і ментальності нашого народу. Крім того, ця віра принесла зі собою богослужбу і святі книги зрозумілою для народу мовою. Володимир Великий, як подає наш літопис, охрестився 988 року і на святому хрещенні отримав ім'я Василія.

    Охрестившись сам та знищивши поганські ідоли, князь Володимир насамперед охрестив своїх дванадцятьох малолітніх синів у джерелі на місці, що сьогодні відоме в Києві під назвою Хрещатик. За його наказом охрестився столичний город Київ та ввесь народ. "Він наказав, — каже митрополит Іларіон, — по всій своїй землі хреститися в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, щоб явно і голосно славилося по всіх городах ім'я Святої Тройці, та щоб усі стали християнами: малі й великі, раби й свобідні, молоді й старі, бояри і прості, багаті і вбогі. І ні один чоловік не противився його благочестивому повелінню. Хрестилися, якщо хтось і не з любови, то із страху до того, хто наказав... І в одному часі вся наша земля стала славити Христа з Отцем і Святим Духом... Він навернув з блудної дороги ідолопоклонства не одного чоловіка, і не десять городів, але всю свою область" (Митр. Макарій. История русской церкви, Τ. І, с. 5).

    Святий Володимир Великий відійшов до вічности 15 липня 1015 року. Його поховали у Десятинній церкві, у каплиці святого Климента, де вже спочивала його жінка Анна, яка померла ще 1011 року.

    ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ — АПОСТОЛ СВЯТОЇ ВІРИ

    Володимир Великий не тільки прийняв святу віру і охрестив увесь народ, але також став її ревним апостолом, його головне завдання після хрещення — це справа церковної єрархії, священиків, будови Божих храмів та християнської просвіти. У 989 році, тобто наступного року після свого хрещення, він приступає до будови церкви на честь Успення Пресвятої Богородиці, яку називали також Десятинною, бо на її утримання він призначив десятину своїх княжих доходів. Тією церквою він започаткував будівництво Божих храмів у Києві і по всій Русі. Митрополит Іларіон у своєму "Слові" каже: "По всій руській землі він здвигнув церкви Христові і поставив йому служителів". А монах Яків, сучасник преподобного Теодосія Печерського, у своїй "Похвалі" на честь князя Володимира пише: "Всю руську землю і всі городи він прикрасив святими церквами".

    Християнська віра мала особливо благодатний вплив на серце, душу і характер Володимира. Він тією вірою переймається до глибини, нею живе і її практикує у щоденному житті, його життєписні одностайно підкреслюють, що християнська віра змінила його життя. Монах Яків каже про нього: "А блаженний князь Володимир усім серцем і всією душею Бога полюбив і Його заповіді цінив і зберігав". Насамперед видно його любов до ближніх, яка виявляється передусім у різних виявах милосердя. Митрополит Іларіон у "Слові" так славить його доброчинність: "Ти давав милостиню тим, що просили, одягав нагих, кормив голодних і спрагнених, помагав недужим, викуповував боржників, звільнював невільників. Твої щедроти й милостині ще й сьогодні люди згадують". А монах Яків говорить: "Я не можу описати всі його милостині. Він не тільки у своїм домі творив милостиню, але й по всьому городі. І не тільки в одному Києві, але й по всій руській землі".

    Никонівський літопис свідчить, що Володимир "показав багато добрих справ, правду, довготерпіння, любов, смирення, милосердя, а до Бога і божественної віри горів духом, наче вогонь, і був дуже страшним для тих, які не вірили в Господа Ісуса".

    "Усі сучасні джерела погоджуються, — каже проф. М. Чубатий, — що після хрещення Володимир зовсім змінив своє попереднє життя та перейнявся євангельськими правдами милосердя і любови до ближнього. Свої багатства обертав він не тільки на державні потреби й на будову церков, але також на допомогу бідним, хворим і вдовицям" (Історія християнства на Руси-Україні, Т. І, с. 279).

    Наша Церква у богослуженні на празник святого Володимира прославляє його найкращими похвалами. Тут він величається як "другий Костянтин словом і ділом", "істинний проповідник", "корінь правовір'я", "начальник благочестя і проповідник віри", "другий Павло", "нищитель ідолів", "рівноапостольний", "світильник світлий", "преславний Христовий угодник", "ревнитель апостолам", "преблаженний Отець" і "Учитель, яким ми Христа пізнали".

    На стиховні вечірні ми звертаємося до нього: "Радуйся, руська похвало, радуйся вірних правителю, радуйся божественний Володимире, наш начальнику, радуйся віри забороло, радуйся чудо чудес преславне, і для прибігаючих тихе пристановище, радуйся всесвятий каменю віри і молільнику за тих, що тебе оспівують і вірно величають".

    КУЛЬТ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

    Хоча Володимир Великий ще за свого життя мав славу хрестителя і просвітителя Руси, все-таки після смерти його ім'я довгий час не було внесене до списку святих, і він не мав свого празника. Головною причиною було те, що при його гробі не діялися чуда, які є необхідною умовою канонізації. Монах Яків у своїй Похвалі захищає Володимира: "Не дивуймося, любі, коли він не творить чудес після смерти, бо багато святих праведних не ділали чудес, а вони святі". І за святим Йоаном Золотоустим він повторює, що "святу людину можна пізнати за її справами, а не за чудесами".

    Невідомий автор Похвали в честь Володимира з середини XII ст. скаржиться на своїх сучасників, бо Володимир не тільки не має празника в день своєї смерти, але навіть молитви не виголошують за нього.

    Іпатіївський літопис під 1229 роком, згадуючи Володимира, називає його "Великий" і тим дає знати, що тоді його ще не почитали, як святого. Ні в одних синодиках, тобто списках святих, домонгольського періоду нема імени Володимира.

    Відзначення дня смерти Володимира було встановлене десь після 1240 року, але не в Києві, а в Новгороді. Новгородський літопис під 1240 роком говорить, що 15 липня, тобто в день смерти Володимира, князь Олександр Невський здобув визначну перемогу над шведами на ріці Неві. Якщо б тоді Володимира уже почитали як святого, то літописець певно згадав би його і ту перемогу приписав би його заступництву. А тим часом він пише, що князь Олександр переміг шведів "силою святої Софії і молитвами Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, в 15 день місяця липня, в день святих Кирика і Юліти, в неділю Собору 630 святих Отців, що в Халкедоні".

    І якраз з тієї нагоди, що князь Олександр Невський переміг шведів у день смерти Володимира Великого, у Новгороді 15 липня встановили його празник.

    У Новгороді не могло бути мови про чуда при його гробі, тому треба вважати, що його празник установлений не як чудотворцеві, але як рівноапостольному Хрестителеві Руси. Іпатіївський літопис під 1254 роком уже називає Володимира святим. А Лаврентіївський літопис під 1263 роком згадує про празнування його пам'яти як святого. У 1311 році новгородський архиєпископ Давид збудував церкву в честь святого Володимира Великого на одній з брам свого Софійського кремля.

    Мощі святого Володимира Великого спочивали в мармуровому саркофазі під руїнами Десятинної церкви від 1240 року аж до часів київського митрополита Могили. У 1635 році, відбудовуючи Десятинну церкву, митрополит знайшов у її руїнах мощі. Голову святого Володимира митрополит П. Могила дав до Києво-Печерської церкви. Дещо з мощей послав у дар московському цареві Михаїлові, а останній передав її до Успенського Собору в Москві. А кисть руки П. Могила залишив у соборі святої Софії в Києві.

    Історик М. Чубатий подає дуже влучну характеристику особи святого Володимира Великого. "Особа святого Володимира Великого, — каже він, — мабуть, єдина перейшла з усіма варіянтами його життя в усну народну словесність як надзвичайна постать Володаря двох облич. Володимир — сильний, справедливий володар Руської Держави, що при допомозі своїх лицарів-помічників і героїв береже в державі лад, винищує всякі злочини та порушення права і справедливости. Це оборонець батьківщини перед зовнішніми ворогами. В усній словесності є теж другий Володимир, святий, богоугодний і милосердний, друг бідного народу. Цей другий Володимир — "сонечко ясне", батько всього народу, овіяний духом Євангелія не на словах, а на ділі. Він винищує нужду та вбожество у своїй країні. Це соціяльний реформатор не на засаді ненависти людини до людини, не на теорії боротьби кляс без основ християнської любови, це соціяльний реформатор, що усуває нужду, вбогість та недостаток у своїй країні задля Бога та в ім'я справедливости і євангельського братолюбія" (Історія християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 287).

     

    о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"
    "Радісно празнуємо у світлому дні твоєї святої смерти, Ольго богомудра,
    засилаючи молебну пісню до Христа, що вінчав тебе вінцем нетлінним"
    (Канон святої Ольги).

    На небосхилі святих Христової Церкви, наче зорі, сяють різні святі українського народу. Поміж ними особливим світлом святости ясніє княгиня Ольга, пам'ять якої відзначаємо 11 липня. "Повість временних літ" величає Ольгу такими словами: "Вона предтеча християнської землі, як рання зірниця перед сонцем і як зоря перед світанком... Вона перша від Руси ввійшла в царство небесне, тому руські сини хвалять її як начальницю, бо й по смерті вона молить Бога за Русь".

    Свята Ольга це перша християнка на великокняжому престолі Києва, перша просвітителька й учителька християнської віри в Русі-Україні. Її хрещення створило широкий шлях до християнізації нашої держави. 

    СВЯТА ОЛЬГА — НЕЗВИЧАЙНА ОСОБИСТІСТЬ

    Свята Ольга належить до найсвітліших жіночих постатей нашої княжої держави. Вона вирізнялася світлим характером, сильною волею та надзвичайною мудрістю в управлінні нашою державою. Це жінка з великим державницьким умом. Наш літопис називає її "наймудрішою серед усіх людей".

    Після смерти свого чоловіка, князя Ігоря († 945), Ольга довгі роки сильною рукою правила великою державою від імени свого малолітнього сина Святослава. "Нікому з володарів, — каже історик Наталія Полонська-Василенко, — не присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч виступає в авреолі мудрости й жіночого чару" (Історія України, Τ. І, с. 101).

    Велика мудрість святої Ольги виявилася і в тому, що вона прийняла християнську віру і саме цим сильно піднесла авторитет свій і своєї держави в очах Візантії та християнських володарів Західної Європи. "Княгиня Ольга, — вважає історик Микола Чубатий, — стоїть дійсно на перехресті релігійної та культурної історії Руси-України" (Історія Християнства на Руси-Україні, Τ. І, с. 186).

    Наша Церква у богослуженні празника величає Ольгу такими похвалами: "Наче сонце, засяяла нам твоя преславна пам'ять, Ольго богомудра, мати князів руських, Христова мізинице... Ти наша велич і похвала, Ольго богомудра, бо тобою ми визволилися від ідольського обману... Сильна наче львиця, одягнена силою Святого Духа... Чиста наставнице закону й учителько Христової віри, прийми похвалу від недостойних рабів, і молися до Бога за нас, що свято празнуємо твою пам'ять".

    ХРЕЩЕННЯ СВЯТОЇ ОЛЬГИ

    Були різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти християнську віру. Це передусім політичні, культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та християнськими державами Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря вони мали свою церкву святого Іллі в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи мирний договір з Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила також чесне і високо моральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і в неї з'явилося бажання стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив Ольги прийняти Христову віру каже: "Немає сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства" (Цит. твір, с. 174).

    Дата хрещення Ольги до сьогодні не розв'язана. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у Царгороді в 955-957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954-955 роках і вже як християнка була потім з великим почтом у Царгороді.

    Християнська віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала в Києві церкву святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у Пскові. У 959 році вона посилала послів до німецького короля Оттона І. Західні літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпископа і священиків.

    Старання Ольги навернути і свого сина Святослава на християнську віру не увінчалося успіхом. У Повісті временних літ читаємо: "Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала його потреби охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх ушей... Ольга часто говорила: "Я, мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися". Він же не звертав уваги на те, кажучи: "Як я можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього сміятися". Вона ж говорила до нього: "Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме". Він же не послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина Святослава говорячи: "Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог". І не кажучи, молилася за свого сина кожної ночі й кожного дня, виховуючи сина до його мужеськости та росту". Хоча не вдалося Ользі навернути сина, але все-таки її вплив на нього був великий. "Одне Ольга осягнула, — завважує історик М. Чубатий, — а саме, що її син Святослав був толерантний до християн і лояльний до неї, як до своєї матері. Крім розходжень у вірі в инших справах до самої смерти був він добрим та відданим сином. Ольга ж справу його навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю" (Цит. твір, с. 182).

    Немає сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову віру, однак, з огляду на тодішні політичні обставини в державі, вона не наважилась приступити до загального хрещення своїх підданих. Це зробив її внук святий Володимир Великий.

    Про християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її поховали за християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни. Померла вона у глибокій старості 969 року, маючи близько 75 років.

    Святий Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої Десятинної церкви за київського митрополита Леонтія (992-1008). Монах Яків пише, що в труні було віконце, через яке можна було побачити нетлінне тіло Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали під руїнами Десятинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року невелику церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII ст. За наказом московського Святішого Синоду їх переховали, але місце нікому не відоме.

    КУЛЬТ СВЯТОЇ ОЛЬГИ В НАРОДІ

    Після смерти княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують про святкування пам'яті святої Ольги, хоч обидва говорять, що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було нетлінне.

    Культ святої Ольги і празнування дня її смерти існували в нашій Церкві ще до приходу монголів. Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім'я було поміщено у список святих приблизно XII ст. Про святкування пам'яті Ольги ще в домонгольській добі довідуємося з трьох збережених списків сербського Прологу з XIII-XIV століття. Ті списки переписано з болгарського тексту, який відписали з руського оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської области, що їх празники були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який закінчується словами: "Ольго, не переставай молити Бога за тих, що почитають день твого упокоєння". Згаданий сербський Пролог подає день смерти Ольги 11 липня.

    Не можна з певністю сказати, чи окрема служба на честь святої Ольги вже була в домонгольській добі, бо до нас з того часу нічого не дійшло. Теперішня служба її празника походить з середини XV ст.

    Московський цар Іван Васильович у 1557 році вислав до царгородського патріярха Йоасафа пом'яник руських великих і удільних князів. У ньому немає імени Ольги серед імен князів і княгинь, яких поминали на молебнях як святих, але воно засвідчене серед імен тих, яких треба було поминати на панахидах.

    Постать святої Ольги, як володарки, кількома словами влучно окреслює історик Наталія Полонська-Василенко. "Підсумовуючи відомості про Ольгу, — каже вона, — треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу". Влучно охарактеризував її М. Грушевський: "Держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала її ослабнути ні розвалитися". Вона наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури Середньовіччя. Хрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави називати її "світанком перед сонцем", а сучасникам її внука Володимира казати, що вона була "наймудрішою серед чоловіків" (Цит твір., с. 105).

     

    о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"
    "Антоніє і Теодосіє, ви засяли на Русі,
    наче два пресвітлі світила"
    (Литійні стихири).

    Усі святі, що їх почитаємо, нам милі й дорогі, бо вони Божі улюбленці, а наші заступники перед Богом. Та найдорожчі й найближчі нам ті святі, що вийшли з нашої крови й кости — святі нашого українського народу. Вони наша честь і слава, вони наші заступники перед Божим престолом, тож і слушно їм належить від нас особливі любов і почитання. "На особливіше почитання заслуговують наші святі, — каже слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, — себто ті, що є славою і прикрасою нашої Церкви й українського народу. Може і випадково майже всі вони зібралися в липні, так, що той місяць можна б назвати місяцем українських святих. Культ наших святих є для українського народу тим важливий, що підтримує і освячує християнську любов Батьківщини" (Про почитання святих, 1941).

    До славних і великих українських святих належать два світлі подвижники й основоположники українського чернецтва — святий Антоній і святий Теодосій Печерські. Розглянемо їхнє покликання, значення і культ в українському народі.

    ОСНОВОПОЛОЖНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРНЕЦТВА

    У першому сторіччі християнської Руси-України Господь Бог послав нашому народові двох великих подвижників чернечого життя — преподобних Антонія і Теодосія Печерських. Їхня праця, молитва, жертва і святість залишили глибокий слід у житті українського чернецтва й Церкви. Про їхнє життя і діяльність довідуємося з наших літописів того часу, з Житія преподобного Теодосія пера літописця Нестора та з Печерського Патерика.

    Преподобний Антоній Печерський

    Походив з Любеча на Чернігівщині. У молодому віці йде на Атон, там постригається в ченці й отримує ім'я Антоній. У Божих планах було, щоб він служив народові на рідній землі. Тож одного дня ігумен звернувся до нього: "Антонію, вертайся на Русь, щоб там бути корисним для для инших. І нехай благословення святої Гори буде з тобою". Антоній послухав того голосу, наче голосу Божого. Приблизно в 1051 році він повертається на Русь і поселяється в печері села Берестова недалеко від Києва, де колись перебував митрополит Іларіон. Бажанням Антонія було жити самітно в молитві й покуті. З часом до нього починають приєднуватися ідейні юнаки і він їх приймає. Через якийсь час їх було 12, а серед них священик Никон, Теодосій та Варлаам, син боярина. Одначе преподобний Антоній надає перевагу життю самітника, тому переходить до иншої печери. Там він дожив до глибокої старости. Спочив у Бозі в 1073 році на 90 році життя. Його пам'ять наша Церква святкує 10 липня.

    Преподобний Теодосій Печерський

    Народився у Василькові коло Києва. Виростав у Курську, де його батько був княжим урядником. З дитинства мав нахил до побожного життя. Ставши юнаком, хотів присвятити себе монашому життю, та на перешкоді стала його мати. Маючи яких 20 літ, він утікає з дому до Києва, де його приймає преподобний Антоній, а священик Никон постригає його в ченці. Теодосій від самого початку стає добрим, ревним і зразковим монахом. Після відходу преподобного Антонія до иншої печери монахи вибирають Теодосія своїм ігуменом. Він мав тоді лише 30 років. Під проводом Теодосія монастир у печері скоро росте і незабаром число монахів доходить до ста осіб. Приблизно в 1062 році Теодосій з монахами виходить з печери, а в 1073 році закладає основи під нову церкву й монастир. Та йому не судилося закінчити будівництво храму Успення Пресвятої Богородиці, бо після короткої недуги він передчасно покидає цей світ 3 травня 1074 року. Преподобний Теодосій був священиком. Пам'ять його успення празнуємо 3 травня, а перенесення його мощей — 14 серпня.

    ЗНАЧЕННЯ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ ДЛЯ НАШОЇ ЦЕРКВИ Й ЧЕРНЕЦТВА

    Преподобний Антоній своїм життям у печері коло Києва дав початок Києво-Печерському монастирю. Тим він заслужив собі ім'я первоначальника всіх руських монахів. Літописець Нестор називає преподобного Антонія великим і славним.

    Преподобний Теодосій — будівничий Києво-Печерського монастиря та організатор українського чернецтва в монастирях. Історія нашої Церкви слушно називає його батьком українського чернецтва. Літописець Нестор називає його "другим великим світилом на руському небі після преподобного отця нашого Антонія". Він має для нього найкращі слова похвали як для монаха, ігумена й організатора. Славить його, як "хороброго мужа, високого життям, чудового чеснотами, визначного чудесами". У кінцевій похвалі свого життєпису Нестор величає преподобного Теодосія "нашим учителем, наставником і пастирем, великим між Отцями, давнім світильником, будівничим і чудотворцем у Руській Землі". У кінці він звертається до преподобного Теодосія з молитвою і закликає його: "Радуйся, просвічення Руської Землі, бо ти наче рання зірка, що з'явилася на заході, а засяяла на сході і просвітила всю Руську Землю!... Радуйся, Отче Теодосіє, наша похвало і красото! Лавра хвалиться тобою і до кінця вселенної стало славним її ім'я" (Печерський Патерик).

    Преподобний Теодосій, бажаючи спрямувати наше чернецтво на традиційний шлях Східної Церкви, кладе в його основу монаший і церковний Устав святого Теодора Студита († 826), який базувався на дусі і правилах святого Василія Великого († 379), тобто передбачав службу Богові і своєму народові. Преподобний Теодосій дещо змінив монаший Устав святого Теодора Студита та пристосував його до обставин нашого народу. Тож історики звуть його також Уставом преподобного Теодосія Печерського. Цей Устав переймають наші монастирі, а з часом він переходить і на землі Московії. Пустинне життя, що його практикував преподобний Антоній, ніколи не було популярним в Україні.

    Києво-Печерський монастир, отримавши завдяки преподобному Теодосію добру організацію і дисципліну, скоро стає головним центром і вогнищем релігійного, наукового й культурного життя для цілої Руси-України. 

    Наш історик М. Чубатий у своїй "Історії Християнства на Руси-Україні" про значення Києво-Печерського монастиря пише: "Оснування та життя Печерського монастиря були епохальною подією в розвитку Київського християнства, зокрема тому, що не єрархія, — згодом чужа на верхах, а українська тільки на місцях, — але Печерський монастир, а за ним і другі монастирі, формували практичне християнське життя Руси-України вже від середини XI століття... Крім суспільної праці, Печерський монастир займався також освітньою роботою. Монахи малювали ікони, переписували книги, а сам Печерський монастир мав багату книгозбірню. Та найважливішою заслугою Печерського монастиря було те, що він став осередком літописання Руської Землі, від якого брали відписи та запозичували досвід инші осередки Руської держави-імперії... Печерська Лавра, як сторож чистого християнства, стала відразу сторожем християнської моралі, у приватному та публічному житті Руси-України... Печерський монастир став розсадником християнського патріотизму на Русі-Україні, центром опозиції проти візантійського верховодства на Русі... Одним словом, Печерська Лавра в другій половині XI століття стала кузнею християнсько-української ідеології, яку ми окреслили назвою Київського християнства" (Τ. І, с. 362-365).

    Слід зауважити, що настоятель Києво-Печерського монастиря до середини 12 сторіччя звався ігуменом, а від 1159 року силою грамоти великого князя Андрія Боголюбського — архимандритом. Та сама грамота надала монастирю титул лаври і право ставропігії. У 1592 році царгородський патріярх Єремія II наділив Печерську Лавру патріяршою ставропігією. Цариця Катерина II у 1786 році зліквідувала самостійне управління Печерської Лаври й підпорядкувала її владі київських митрополитів, які стали її архимандритами. Для управління Лаврою митрополит призначав свого намісника з монашої братії.

    КУЛЬТ ПРЕПОДОБНИХ АНТОНІЯ І ТЕОДОСІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДІ

    Ще за свого життя як преподобний Антоній, так і преподобний Теодосій, мали славу великих праведників і були в пошані не тільки серед своїх монахів, але й серед князів, боярів та всіх киян.

    Преподобного Антонія тривалий час після смерти не вписували у список святих, не було празника на його честь, бо на його гробі не діялися чуда. Одною з вимог канонізації у Східній Церкві є якраз творення чудес за життя або після смерти. Коли в першій половині XII ст. творився Пролог — тобто життєписи святих — Руської Церкви, то вшанування пам'яті преподобного Антонія там ще не було. Зате Печерський Патерик, який написано в першій половині століття, багато разів називає преподобного Антонія святим. Тож причислення його до хору святих і встановлення на його честь празника відбулось десь у кінці XII або XIII століття.

    Культ преподобного Теодосія почався дуже швидко після його відходу у вічність. Ще за життя він мав дар творення чудес, а потім і на його гробі діялися чуда. До поширення культу преподобного Теодосія багато причинилося також перенесення його мощей 1091 року з печери до храму Успення Пресвятої Богородиці, який він почав будувати. У 1107 році на його честь встановлено празник по цілій Русі. Тоді ж його ім'я було вписане в синодик, список святих, яких поминають на литії. Під час нападу монголів мощі преподобного Теодосія сховали і досі ніхто не знає, де вони знаходяться. У 1764 році на місці, де стояли його мощі, поставлено кенотафій — пам'ятник у формі труни. 

    Служба празника преподобного 3 травня величає його, як "пресвітлу зорю руської землі", "монахів світило і пастиря", "великого Отця", "всесвітлого світильника", "преподобних похвалу", "колону благочестя", "взірець чесноти". Тут оспівані його молитва, піст, покута, чування, чуда й діла милосердя. На стихирах вечірні його празника свята Церква закликає вірних, щоб віддали належну честь преподобному Теодосієві, бо "він був для христолюбивих князів учителем правої віри, для вельмож — сильною обороною, для сиріт — милосердним Отцем, для вдовиць — ревним опікуном, для скорбних — потіхою, для вбогих — скарбом, для монашого хору — драбиною, що веде на небесну висоту, а для всіх, що до нього зверталися — невичерпним джерелом води, — і він молиться безнастанно за спасення душ наших".

    Преподобні Антоній і Теодосій — це слава нашого українського чернецтва, нашої Церкви й народу. Вони наші постійні заступники перед Богом, дають нам добрий приклад любови, жертви й посвяти Богові, Церкві й народові. Літописець Нестор у життєписі святого Теодосія, заохочує нас наслідувати преподобного: "Тому й ми, браття, стараймося бути ревнителями і послідовниками життя преподобного Отця нашого Теодосія і його учнів, яких він послав перед собою до Господа, щоб і ми стали достойні почути отой голос Владики і Вседержителя: "Прийдіть, благословенні Отця мого, і візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створення світу" (Мт. 25, 34), (Печерський Патерик).

     

    о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"
    "Днесь радісний празник засяяв усім країнам:
    прецінна пам'ять премудрих і верховних апостолів Петра й Павла"
    (Стиховна вечірні празника).

    Святим апостолам завдячуємо скарб Христової віри. Вони передали нам Христову науку, від них маємо святе Євангеліє й апостольські листи, вони поклали тривку основу під Христову Церкву.

    Про велике значення святих апостолів для нас говорить слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. "Апостоли в повному значенні того слова, — каже він, — є нашими батьками по вірі. Через їх руки Бог дав людству й кожному народові у християнській Церкві все, що належить до Божої апостольської традиції. У своєму аскетичному житті, як і в проповіді, не можемо, отже, забувати, що все маємо з їхніх рук. Їх апостольським трудам і їх молитвам завдячуємо все, що маємо... На перше місце висувається святий апостол Павло, який у своїх Посланнях дав Церкві таке рясне Боже Об'явлення й такі рясні Божі науки... Круг церковного року висуває на перше місце апостола Петра, призначуючи йому два дні в році — Поклін його кайданам 16 січня і 29 червня" (Про Почитання святих, 1941).

    Східна Церква з великою урочистістю святкує 29 червня празник, який в наших богослужбових книгах має таку назву: "Святих славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра й Павла". Обидва ці апостоли визначні своїм характером, своєю ревною апостольською працею та своїм великим культом у святій Церкві. 

    СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПЕТРО

    Ісус Христос, маючи великі плани щодо особи святого Петра, на початку покликання апостола змінює його ім'я Симон на символічне Петро-Кифа, що означає скала, бо той повинен бути скалою, що двигатиме основу Церкви. Святий Петро має близькі стосунки з Христом в часі діяльности останнього. Він свідок Христового прославлення на Таворі, від імени всіх апостолів визнає Христове божество, разом із святим Йоаном готує пасху для Христа. Він є свідком Христового конання в Оливному Городі. Христос платить податок до храму за себе і за Петра.

    Після Господнього вознесення святий Петро стає головою апостолів і першої християнської громади в Єрусалимі. Під його проводом відбувається вибір нового апостола на місце Юди. Він скликає до Єрусалима перший собор Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий називає Петра "первородною вівцею із стада доброго Пастиря".

    Любов Христа Господа — це головний мотив його апостольської діяльности, трудів і жертви. Та любов вкінці завела його на муки і смерть за свого улюбленого Вчителя. Існує передання, що Петро вважав себе негідним умирати на хресті, як Христос, тому просив, щоб його розіп'яли стрімголов. Цю традицію підтверджує єпископ Євсевій († κ. 340) у своїй Історії Церкви та святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник святих апостолів Петра й Павла, де каже: "Радуйся, Петре, що вмер на хресному дереві розп'ятий стрімголов". Святий Петро загинув у Римі за цісаря Нерона (54-68) між 64 і 67 роками після Христа. Святий Йоан Золотоустий, ідучи за традицією, подає 29 червня як день його смерти. 

    СВЯТИЙ АПОСТОЛ ПАВЛО

    Павло не належав до числа дванадцяти апостолів, але за свою повну посвяти апостольську працю, надлюдські жертви й муки у Христовій службі, отримав титул верховного апостола, як і святий Петро. Він єдиний з апостолів, хто мав кращу освіту та з народження був римським громадянином. Сам Ісус Христос чудом його навертає і покликає на апостола по дорозі до Дамаска. Після свого навернення з гонителя християн він серцем і душею стає ревним і мужнім апостолом Христа. "Павло був вовком, — каже святий Йоан Золотоустий, — і став ягням. Був терням і став виноградом. З ворога став другом, з бур'яну — хлібом... Хулитель став богословом, гонитель — благовісником, мучитель — керманичем, зрадник — сподвижником" (Про святих дванадцятьох апостолів).

    У своїй апостольській праці святий Павло показав сильний характер, велику силу волі та гарт духа. Він день і ніч, цілі літа був безбоязним проповідником правди святого Євангелія. Його безмежна любов до Христа не знає перешкод, не знає труднощів, ніколи не ставить меж жертовности. Він відбуває великі місійні подорожі, організовує нові Церкви, завжди готовий на муки і смерть за Христа.

    Апостол народів не тільки відомий як проповідник, добрий організатор, але й як визначний богослов і письменник. До нас дійшли 14 листів, які Павло написав до різних Церков чи осіб, у яких викладає Христову науку. Святий Павло віддав своє життя за Христа, загинувши від меча в Римі 29 червня 65 або 67 року по Христі.

    КУЛЬТ ПЕТРА І ПАВЛА У СВЯТІЙ ЦЕРКВІ

    З огляду на велике значення апостолів для святої Церкви їхній культ починається від їхньої смерти. Їхні гроби в Римі були добре відомі всім християнам, і зазнавали великої почести. Святий Єронім († 420) каже: "Коли я ще як юнак учився в Римі, то зі своїми ровесниками звичайно в неділю ходив я на гроби апостолів і мучеників", їхній культ стає загальний у IV ст. у Східній і Західній Церквах. Костянтин Великий († 337) збудував у Царгороді величний храм на честь дванадцяти апостолів, де його і поховали.

    Найдавніші церковні календарі вже містять празник на їх честь. Первісно не всі Церкви святкували пам'ять святих апостолів Петра й Павла однаково. Календар Фурія Філокала з середини IV ст. вшановує пам'ять Петра й Павла 29 червня. Сирійський календар з 411 року 28 грудня зазначає: "Павла й Петра, верховних апостолів". Подібно і грузинський місяцеслов має їхній празник 28 грудня. Календар Полемія Сильвія († 455), єпископа міста Сіттен у північній Італії, день смерти Петра й Павла подає 22 лютого. Антіохійський місяцеслов з IV ст. має празник святого Петра 28 червня, а святого Павла — 29 червня. Несторіяни вшановують пам'ять обох верховних апостолів у другу п'ятницю після празника Богоявлення. З проповіді на празник святих Петра й Павла святого Софрона Єрусалимського довідуємося, що четвертий день після Христового Різдва в Єрусалимі був присвячений цим двом апостолам, їхній празник у Римі в V ст., як свідчить папа Лев I († 461), мав навіть восьмиденне попразденство.

    Визначні Отці Церкви, як святий Йоан Золотоустий, святий Августин, святий Амвросій та инші залишили нам гарні похвальні науки в честь святих апостолів Петра й Павла. Найбільше проповідей на їхню честь має святий Йоан Золотоустий. "Рим має двоє світлих очей, — каже він, — це тіла тих святих апостолів. Не так ясне небо, коли сонце розливає свої проміння, як світлий город римлян, що освітлює всі кінці вселенної тими двома світлами" (Твори, Т. 9, с. 856). "О, блаженна двійце, — говорить він в иншій науці, — що вірно вловила душі всього світу! Петро — начало правої віри, великий священнодіятель Церкви, наставник християн, скарб вишніх сил, апостол, наділений честю самим Христом. Павло — великий проповідник правди, похвала вселенної, небесний чоловік і земний ангел, слава Церкви; орел, що вознісся до неба, ліра Святого Духа... Павло й Петро — церковні світила, що кожноденно просвічують Церкву, скарбники Святого Духа, просвітителі вселенної, посуди благодати, тлумачі Святої Тройці, пояснювачі Божественного Слова... Колони Церкви, великі світильники вселенної" (Твори, Т. 8, с. 615-616).

    Святий Амвросій у дні Петра й Павла навчає: "Цей день, брати, усім нам і всьому світові добре знаний, бо сьогодні пам'ять святих Петра й Павла, їхній празник не може вкритися ні в одній частині світу". Святий Августин в одній із своїх проповідей в їхню честь каже: "Хоча з передання знаємо, що вони не загинули в один час, то все-таки пам'ять обидвох празнуємо в одному дні, тому що апостол Павло на один рік пізніше загинув того самого дня, якого Петро із в'язів тіла переставився у світ ангелів".

    На основі проповідей святого Йоана Золотоустого службу на цей празник уклали святі Андрій Критський, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський та инші. Головний зміст служби празника Петра й Павла — це значення апостолів для Христової Церкви, їхня ревність, посвята й жертва. На стиховні малої вечірні читаємо: "Петре, осново апостолів, каменю Христової віри, християн начало... Павле, проповіднику народів, опікуне християн, світильнику вселенної, голосні уста Христа живого Бога... Петре, верховний ученику; Павле, ідеале апостолів". Стихири великої вечірні величають їх такими похвалами: "Страшні мечі духа, світлі окраси Риму, всієї вселенної кормителі, Нового Завіту Богом писані духовні таблиці... Основники Церкви, справжні колони, основа і труби божественних Христових наук і страждань... Петре, каменю й осново віри, і Павле, посудино вибрана".

    На хвалитних стихирах утрені свята Церква закликає всіх вірних до прослави верховних апостолів та до радісної участи в їхньому празнику: "Настав для Христової Церкви визначний празник апостолів, який вимолює спасення нам усім... Радуйтеся, світильники для тих, що в темряві, ясні зорі духовного Сонця. Радуйтеся, Петре й Павле, непорушні основи божественних наук, друзі Христові, прецінні посуди, прийдіть невидимо поміж нас і наділіть надприродними дарами тих, що піснями славлять ваш празник".

    Наступного дня після празника святих апостолів Петра й Павла, ЗО червня, Східна Церква празнує пам'ять усіх Христових апостолів. У науці на цей день святий Йоан Золотоустий ось так славить святих апостолів: "Ви — непохитні колони правдивої віри, слава Церкви, скіпетри царства... Тут Петро навчає Рим, там Павло проповідує світові. Андрій навчає мудреців Геллади. Симон приводить варварів до Бога. Тома хрещенням вибілює етіопців. Юдея почитає престол Якова. Олександрія припадає до трону Марка. Лука й Матей пишуть Євангелія. Йоан тайновідець, як за життя так і по смерті має у своїй опіці Ефес. Вартоломей учить лікаонійців стриманости. Филип чудом рятує Єрапіль. Всі безнастанно чинять усім і всюди добродійства. Сам їхній прах і в гробницях безсмертний. Тепер вони слуги, а потім засядуть як судді світу" (Твори, Т. 8, с. 619).

     

    о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

    Оголошення

    для парафії

    Рекомендуємо

    відвідувати

    • Католицький Оглядач
    • Українська правда
    • Громадське телебачення
    • Офіційний сайт УГКЦ
    • ДивенСвіт
    • CREDO
    • Стрийська єпархія УГКЦ
    • Карітас України

    Популярні новини

    за останній місяць

    Трансляція

    інтернет радіо

    Radio Voskresinnya

    Radio Mariya

    Radio Dzvony

    Слухати в новому вікні